На грані чи вже за гранню? Партії класичного типу сьогодні у Верховній Раді не представлені і впливу в суспільстві не мають

 16-02-2020 22:58 

Взагалі-то це треба вміти: за даними січневого опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг», показники довіри/недовіри у лідера партії «Голос» Святослава Вакарчука гірші, аніж в одного із лідерів партії «Опозиційна платформа — За життя» Юрія Бойка з усіма його вишками й іншим політичним «скарбом» такого ж ґатунку. Бойкові довіряють 25% опитаних, не довіряють — 56%, а Вакарчукові довіряють 22%, не довіряють 62%, причому першому зовсім не довіряють 45%, а другому — 49%. Сумна картина, якщо до цього додати ще й те, що партія «Голос» сьогодні б не потрапила до Верховної Ради — за неї готові голосувати 2,5% усього електорату й 2,9% із числа тих, хто збирається прийти на виборчі дільниці...

Картина ця сумна із низки причин. По-перше, у зв’язку з різким падінням рейтингу партії, яку дехто вважав новою силою в українській політиці — адже серед її депутатів відсутні як колишні парламентарі (крім самого Вакарчука), так і різноманітні «люди з вулиці» без реальної освіти й «історії успіху», яких вистачає серед «Слуг народу». По-друге, через те, що виразно українська та проєвропейська політична команда не зарекомендувала себе як щось позитивне в очах власних же виборців (із часу виборів втрачено половину електоральної підтримки). По-третє, внаслідок низької активності «Голосу» як у Верховній Раді (хоча остання у зв’язку з «турборежимом» дедалі більше скидається на «декоративний парламент», але ж інші якось уміють донести загалові свою позицію, бодай за допомогою блокування трибуни), так і в громадському просторі — на вулицях і площах; там «Голосу» практично не чутно і не видно. Нарешті, тому, що сам співак Вакарчук, на харизмі якого «Голос» і пройшов до Ради, попри свої тривалі навчання і стажування у США (і попри сподівання виборців особисто на нього), так і не став впливовим політиком.

З іншого боку, а чого тут дивуватися? «Голос» не є партією класичного типу, це — типовий виборчий проєкт, створений «зацікавленими особами» під популярну серед певних категорій виборців персону. А такі проєкти сильні тоді, коли мають потужну медіапідтримку (передусім з боку телебачення, затим соціальних мереж та Youtube) і використовують цинічно-популістські гасла й ініціативи, аж до антидержавних і неправових. Ясна річ, такі проєкти, якщо вони призначені для здобуття влади, повинні мати постійну потужну фінансову підтримку. «Голос» же від початку не мав шансів на здобуття влади (хоча деякі експерти й прогнозували йому підтримку аж 22% виборців), а тому не міг не втратити підтримку з боку спонсорів.

Зауважу принагідно, що партії класичного типу сьогодні у Верховній Раді не представлені і впливу в суспільстві не мають — єдиною серед них бодай трохи впливовою є лише ВО «Свобода». Партіями, умовно кажучи, напівкласичного типу (тобто такими, що мають реальні структури хоча б у частині регіонів) є «Батьківщина» та «Європейська солідарність». Вони теж не дуже добре почуваються — попри наявність доволі стабільного «ядерного» електорату й уміння їхніх лідерів та низки депутатів влаштовувати політичні шоу. Але найвищу підтримку, схоже, мають і матимуть в Україні ті проєкти, які не переймаються створенням базових структур, натомість нарощують медіапідтримку й посилюють популістські акції. «Голос» же від початку мав дещо інший характер і міг втриматися на рівні свого «прохідного балу» за рахунок інших чинників. Але, слід наголосити, зацікавленості в цьому не відчувається з боку його власного лідера та його оточення...

Утім, існує (хоч і не надто значний) шанс, що ситуація з «Голосом» може змінитися. По-перше, якщо чинна монобільшість заведе економіку казна-куди й об’єктивні обставини спричинять дострокові парламентські вибори. Тоді розумна альтернатива популізму матиме можливість мобілізувати тих, хто не згоден бігти, висолопивши язик, за обіцянками примарних благ (соціологічні дослідження засвідчують, що таких в Україні до 15 — 20%). Але чи зможе «Голос» стати такою альтернативою, не маючи мережі в регіонах та енергії для активних дій? По-друге, якщо хтось зі спонсорів вирішить кинути на цей проєкт великі ресурси — фінансові та медійні. По-третє, якщо раптом станеться диво і Святослав Вакарчук прокинеться зі свого летаргічного сну, перетворившись нарешті на того, ким його прагнули бачити симпатики. Проте, найімовірніше, чинна Верховна Рада — це місце початку й кінця «Голосу».

Втім, проблема падіння популярності «Голосу» та його здатності втриматися у «вищій лізі» української політики куди серйозніша, ніж може видатися на перший погляд. Ідеться про те, чи взагалі має шанс на успіх — включно зі входженням у нехай і значною мірою «декоративний», але все ж парламент — не популістська і не побудована як шоу-програма, а «серйозна» партія, за якою не стоїть потужний олігарх чи група олігархів. Зафіксовані соціологами показники підтримки позапарламентської партії «Сила і честь», які наразі дещо вищі за показники «Голосу», засвідчують, що такий шанс — принаймні, теоретично — існує. Проте що буде, якщо олігархічні медіа дружно почнуть «топити» всіх «порушників спокою»? Якщо й надалі використовуватиметься славнозвісний «адмінресурс» (простіше кажучи, інструменти спотворення волевиявлення під час виборів)? Якщо не буде забезпечено рівних можливостей для учасників виборчих перегонів, а електорат, як на останніх парламентських виборах, поділиться навпіл: одна половина взагалі зігнорує голосування («чума на всі ваші доми!»), а друга значною мірою поведеться на популістські шоу? Тоді за гранню опиниться вже не той чи той політичний проєкт, а вся політична система України...

Газета "День":
№24, (2020)


Сергій Грабовський,  https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/na-grani-chy-vzhe-za-grannyu