1918–1919: невтішна доля Криму без України

 09-02-2019 22:22 

Після захоплення в лютому 1918 року більшовиками всього Криму було оголошено про розпуск створеного у грудні 1917-го Курултаю та Кримської Ради народних представників. Під час переговорів із більшовиками було підступно вбито лідера Кримськотатарської революції Номана Челебіджихана. Запанував масовий терор, який супроводжувався погромами татарських селищ і полюванням на інтелігенцію. Рештки кримськотатарських та інших антибільшовицьких формувань пішли в гори, звідки здійснювали наскоки на захоплені «червоними» військами міста й селища, але самостійно звільнити півострів не мали змоги.

Та вже у квітні більшовицька влада у Криму впала під ударами Запорозького корпусу армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана. Українські війська на півострові зустрічали квітами, до них приєднувалися кримськотатарські кінні загони. Та німці зажадали, щоб українське військо на початку травня 1918 року полишило Крим.

Після вигнання більшовиків уцілілі депутати Курултаю 10 травня знову зібралися в Бахчисараї і відновили його роботу під керівництвом Сабрі Айвазова. Джафер Сейдамет 18 травня очолив уряд. Але 5 червня німецьке окупаційне командування передало врядування на півострові генерал-лейтенанту армії колишньої Російської імперії Сулейману Сулькевичу — за походженням литовському татарину. 18 червня Сулькевич виступив із декларацією, в якій проголосив своє головне завдання: «Збереження самостійності Кримського півострова аж до з’ясування його міжнародного становища й відновлення законності і порядку».

До створеного 25 червня Крайового уряду Сулькевича увійшли кримськотатарські діячі, найбільш помітним з яких був згаданий уже Джафер Сейдамет; Курултай же не мав тієї ваги, як наприкінці 1917 року, тобто не претендував на роль органа крайової влади (хоч і називав себе парламентом), а став найвищим органом кримськотатарського самоврядування. Знову почали виходити закриті більшовиками кримськотатарські газети, з’явилося і видання Курултаю — газета «Крым». Її перше число побачило світ 10 травня 1918 року під гаслом: «Сегодня открытие Крымскотатарского Парламента» та з констатацією: «Иго большевиков в Крыму свергнуто. Крым, после кошмарных дней большевистской вакханалии, может вздохнуть легко». Але невдовзі це «легке дихання» скінчилося. Під тиском німецьких окупантів, які мали на півострові чималі військові сили, генерал Сулькевич відібрав у кримців реквізовані ними поміщицькі землі, запровадив цензуру та обмежив політичну діяльність, у тому числі й Курултаю. Разом із тим Сулькевич відновив виборні земства і видав розпорядження про скликання 20 грудня крайового парламенту на основі загального виборчого права.

На загал, Сулькевич орієнтувався на входження самостійного Криму до відновленої «справедливої», «демократичної» Росії; проте такої не існувало, бо Установчі збори, які теоретично могли її започаткувати, були розігнані спершу «червоними», а потім, наприкінці 1918-го, і «білими». Водночас, за словами гетьмана України Павла Скоропадського, «частина населення Криму щиро висловлювала бажання самого тісного зв’язку з Україною, вважаючи, що будь-яка інша комбінація згубна і для Криму, і для нас». Після низки конфліктів уряд Сулькевича розпочав у вересні 1918 року переговори з Києвом, а в жовтні між кримським та українським урядами була укладена попередня угода. Вона передбачала входження Криму до складу Української держави на правах автономії з власними парламентом, урядом і збройними формуваннями. Членом українського уряду мав стати постійний державний секретар від Криму. Але в події втрутилася геополітика. Поразка Німеччини і її союзників у Першій світовій війні зробили неминучим падіння уряду Сулькевича, який 14 листопада подав у відставку. Наступного дня з’їзд земських діячів за згодою кримськотатарської наради віддав справу формування другого Крайового уряду до рук російських кадетів і соціалістів. Одночасно частина членів Курултаю виступила за проведення перетворень, у тому числі й аграрної реформи, мирним шляхом, «згори». Генерал Сулькевич виїхав із півострова і згодом став військовим міністром незалежного Азербайджану. Відтак угода між Кримом та Україною про входження півострова до Української держави не була реалізована, а Кримськотатарська революція, після хвилі піднесення, пов’язаної з вигнанням більшовиків, знову почала рух по спадній.

Новий уряд очолив колишній депутат двох російських Державних дум — кадет Соломон Крим, за походженням караїм, а за переконаннями — противник не те що незалежності, а навіть автономії краю. До складу уряду ввійшли есер, соціаліст-меншовик, чотири кадети та російські військовики. Опорою нової влади став висаджений у Криму десант держав Антанти й перекинуті з Кубані вояки «білої» Добровольчої армії. Останні своїми діями швидко довели, що вони непідвладні Кримському крайовому уряду і мають на меті лише «відновлення Великої Росії», хоча повинні були не втручатися у внутрішню політику на півострові. Більшість членів Крайового уряду на чолі з прем’єром дотримувалася схожих поглядів, різниця полягала передусім у тому, що генерали «білих» виступали за військову диктатуру, а урядовці — за представницьке правління правих політичних сил.

Утім, на початку своєї роботи новий уряд зробив дещо позитивне. Була дозволена діяльність профспілок, створена комісія з питань праці, скасовані цензура друку, недемократичний цензовий принцип виборів місцевої влади. Наприкінці 1918 року уряд ухвалив рішення про повернення жителям Криму грошей, вилучених більшовиками у вигляді контрибуцій, розглядалися заходи з компенсації збитків власникам заводів і фабрик. Предметом опіки уряду й особисто Соломона Крима став Таврійський університет, відкритий за врядування Сулькевича.

Показовим для нового уряду було те, що в ньому не було жодного кримця. Ба більше: з урядового апарату вигнали двох рядових функціонерів, які там залишилися у «спадок» від Сулькевича, лише за їхнє татарське походження. Разом із тим якийсь час уряд Соломона Крима змушений був миритися з посиленням активності Курултаю, який у боротьбі за інтереси корінного населення став у опозицію до уряду. Підстав для такої опозиції вистачало. Після нетривалої стабілізації погіршилася економічна ситуація, розпочалася швидка інфляція. Хліба не вистачало, а підвіз його з України припинився. Почали зупинятися підприємства, зростало безробіття. Що ж стосується кримських татар, то уряд примудрився оголосити їх «нацією природжених опозиціонерів» і здійснити низку вкрай безглуздих акцій — наприклад, у дні християнських свят силоміць закриваючи всі татарські підприємства. А конструктивні розробки демократичних кримськотатарських політиків — наприклад, «Положення про культурно-національну автономію мусульман Криму», яке різко суперечило як русифікаторській політиці уряду, так і панісламістським ілюзіям частини татарської інтелігенції і духовенства, — апріорі відкидалися. Не проводилася й земельна реформа.

Одночасно Добровольча армія оголосила мобілізацію до своїх лав осіб призовного віку на півострові. Мобілізація була зірвана — і через негативне ставлення до неї з боку російських меншовиків, кадетів та есерів, і через небажання кримських татар служити «відновленню Великої Росії», і через нехіть усіх жителів Криму брати участь у громадянській війні. Крім того, зриву мобілізації сприяли дії «білих» військовиків: неузгоджені з урядом арешти, залякування й побиття опозиціонерів, зрештою, банальні вбивства та грабунки. Білі офіцери вбивали не тільки профспілкових активістів і членів соціалістичних партій — вони застрелили навіть «буржуїв» Гужона і Титова. Уряд Соломона Крима не протестував проти «ексцесів», хоч і висловив генералу Денікіну невдоволення методами проведення мобілізації.

Усі ці та багато інших чинників призвели до радикалізації настроїв у Криму; різко активізувалися більшовики, які обіцяли селянству та гнобленим нацменшинам ледь не «золоті гори», а відтак — змогли, в числі іншого, створити першу свою групу в кримськотатарському середовищі. У містах з’явилися керовані більшовиками бойові організації, а в горах, ближче до весни — партизанські загони. Зі свого боку уряд знову запровадив цензуру та почав проводити обшуки у приміщеннях опозиційних організацій. 23 лютого 1919 року, напередодні засідання Курултаю, загін білогвардійців учинив напад на його приміщення, а потім розгромив редакцію газети «Міллет». Услід за тим по всьому півострову розпочалися повальні обшуки, арешти і розстріли кримців — за більшовицькими методами, без суду і слідства. Газета «Крым» у зв’язку з цим писала: «Жутко, очень жутко видеть способы, которыми в Крыму насаждаются порядок и спокойствие. Роль татарского населения стараются свести к нулю».

Наступні події знаменували собою агонію другого Крайового уряду. З одного боку, зростав повстанський рух, в тому числі й кримськотатарський. У порівнянні з морально розкладеними вояками держав Антанти (яким хотілося якнайшвидше повернутися додому, а не продовжувати воювати незрозуміло на чийому боці) та «білими» офіцерами більшовики видавалися «меншим злом». Ці ілюзії підживлювалися потужною більшовицькою пропагандою, на яку Москва не шкодувала коштів. З іншого боку, уряд Соломона Крима все далі розходився з диктатурою генерала Денікіна. У підсумку — зупинити наступ не надто численних частин Червоної армії на Перекопі та запобігти більшовицьким повстанням усередині Криму виявилося нікому. 10 квітня 1919 року впав Джанкой, а за день до цього влада в Сімферополі перейшла до рук ревкому. Тож уряд Соломона Крима в повному складі завантажився на грецький корабель «Трапезунд» і відплив у напрямку Босфору. При цьому прем’єр устиг потурбуватися про забезпечення свого майбутнього — за словами сучасників, він прихопив із собою цінних паперів та золота на 10 млн рублів. Але союзники змусили його щедро «поділитися» з ними...

А на півострові розпочалося «друге пришестя» Радянської влади. Втім, ніякі ради насправді не поставали — більшовики розпускали міські думи і земські управи, призначаючи замість них ревкоми. 6 травня була проголошена Кримська радянська соціалістична республіка; її уряд, до якого увійшли й три «представники трудящих мусульман» — С. Ідрисов, С. Меметов та І. Арабський, — очолив брат Леніна Дмитрій Ульянов. У руках «білих» залишилася тільки Керч. А переможці негайно розпочали на півострові терор, спершу «точковий», потім усе масштабніший; на кримськотатарське село ж замість аграрних реформ на користь трудового люду знову були спущені «контрибуції», які звелися до тотального вигрібання з нього всіх цінностей і харчових продуктів для забезпечення Червоної армії, ревкомів, ВЧК і «пролетаріату червоних столиць» — Москви й Петрограда...

Отож, серед головних уроків, які варто винести з тодішніх подій, є неможливість ефективного управління у Криму без залучення до цього кримських татар, без задоволення їхніх політичних, соціально-економічних і культурних інтересів. Натомість спроби підпорядкувати життя Криму інтересам Росії — не має значення, якої саме, «білої», «червоної» чи ще якоїсь — завжди вели до масштабних катастроф.

Газета "День" №23-24,
8 лютого 2019 року


Сергій Грабовський,  https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/1918-1919-nevtishna-dolya-krymu-bez-ukrayiny