Ціна втраченого часу Квола реакція українських силовиків весною 2014-го року на Донбасі схиляє до думки, що цю територію тоді вирішили здати

 09-04-2018 16:53 

Чотири роки тому в Луганську була така ж сонячна погода, як і нині. Це потім за кілька днів вона поступиться дощам та холоду. А тоді весняний Луганськ виглядав дуже спокійно. Періодичні мітинги в центрі міста були схожі більш на виставу. Та як раз в період з лютого 2014-го на центральних площах повним ходом відбувалась вербовка так званого «ополчєнія». В загони, які на той час були озброєні лише дубинками та козацькими нагайками, вступали, як правило, асоціальні елементи. Наметове містечко під Облдержадміністрацією нагадувало більше скупчення людей без певного міста помешкання, тобто «бомжів». Навряд хто міг тоді подумати, що руками цих «бомжів» через деякий час з рідних осель будуть виганяти простих громадян, які не сприймали «русский мир».

Наступного року ватажки бандитів, які тоді вже називали себе новою «владою», заходились святкувати день захоплення будівлі СБУ – 6 квітня. Щоправда традиція ця почала вщухати, адже ті хто був в форварді того захоплення, в кращому випадку зараз перебувають в Росії. В гіршому, як-от дехто Ципкалов, був взагалі знищений своїми ж тодішніми поплічниками. 6 квітня 2014-го року був остаточно запущений механізм, який нищив як і регіон так і виконавців цього руйнівного плану. Класична історія. Та то вже, як-то кажуть, їхні проблеми. Які ж мають зробити висновки з тої історії самі українці?

Події в Луганську 6 квітня 2014-го року не можна розглядати уривчасто та епізодично. Можливо тоді стане зрозумілим, як укріплена будівля, яка будувалась зі всіма вимогами на випадок війни, здалась кільком сотням нападників. Нападників, в руках яких не було зброї! Принаймні на жодних кадрах ви не побачите ні автоматів, ні гранатометів. Зброя у них з’явиться вже в самій будівлі СБУ, коли буде «зламана» зброярня. І ось тут увага – слово «зламана» я навмисне беру в лапки, адже для того щоб її «зламати» потрібна не одна година, а може й не один день. Інакше кажучи, є всі підстави стверджувати, що зброярню просто відкрили. На жаль, досі слідство так і не прийшло до конкретних висновків – що ж саме трапилось в той день в будівлі СБУ. Поки ж ми бачимо, що тодішнє керівництво луганського СБУ обвинувачує міліцію, а міліція стверджує, що саме керівництво СБУ не зробило нічого, щоб захистити довірену ним будівлю. Слід зазначити, що коли 29 квітня 2014-го року бойовики вже з автоматами та гранатометами намагались захопити будівлю луганського МВС, то її ніхто не здав. Хоча пан Турчинов тоді поспішив з висновками і заздалегідь заявив про здачу луганського МВС та наказав звільнити тодішнього голову луганської міліції Володимира Гуславського. Знову зауважимо – заявив передчасно!

Але повернемось до витоків.

Як відомо на той час минуло більше місяця від трагічних подій на Майдані в Києві. Вже був анексований Крим, а Луганськ (буду говорити саме за нього) нагадував принишкле ягня. Розмови про буремність цього краю – міф. Про це я заявляю, як луганчанин. Тут свідомо голосували лише бабці. І голосували за комуністів. А потім дивувались, як їхні голоси потрапляють до скриньок регіоналів, в той час як самі комуністи робили євроремонти офісів та їздили на джипах.

Майдан безумовно налякав Луганськ і тодішня місцева влада зробила все для того, щоб в свідомості луганчан Майдан асоціювався з «бандерівцями», а останні з людожерством. Але також слід пригадати, що до того майданівці теж захоплювали адміністративні будівлі по Україні. І це стало приводом проросійським бандитам стверджувати, що, мовляв, не вони почали першими. А в лютому 2014-го деякі представники начебто проукраїнських сил здійснили бутафорний «напад» на будівлю Луганської ОДА. Проросійські сили в той же вечір підхопили цей інформаційний привід для вкиду заклику: «якщо не ми, то вони».

Вже потім 9 березня 2014-го року в День народження Тараса Шевченка російські бандити поб’ють та розженуть мирний український мітинг. Побили і розігнали! Мені, як луганчанину, вкрай важко повірити в те, що самі луганчани в злобі і нарваності будуть бити своїх же луганчан, які святкували день народження Кобзаря. Чи зробив висновки з цих подій Київ, а точніше центральна влада? По всьому було видно, що в місті діють зовсім немісцеві сили. Зрештою дії «зелених чоловічків» в Криму так само не стали уроком.

Натомість у високих кабінетах повним ходом тривали призначення та розподіл портфелів, а серед певних політиків вже тривала передвиборча кампанія. Події в Луганську стали для цих політиків більше трибуною ніж засобом вирішити проблему. Більш того, майбутні вибори були досить зручним для них моментом. Можна було піартись і при цьому ні за що не відповідати, мовляв, це все «попередники».

Наприклад, до захопленого бандитами СБУ приїхала Юлія Тимошенко. В наметове містечко та саму будівлю вона звичайно не потрапила, але провела зустріч з одним з представників бойовиків, якому передала «мирний план» та зробила кілька поспішних заяв. В грудні 2015-го року я випадково зустрів в аеропорту Відня Юлію Тимошенко і скористався моментом запитавши її про те, що вона робила в Луганську в квітні 2014-го під захопленою будівлею СБУ.

Ось уривок тої короткої бесіди:

«ТИМОШЕНКО: Я безпосередньо виїхала тоді до тих будівель в Донецьку і Луганську, які були захоплені. Тоді у України вистачило б сил згорнути цю ситуацію застосувавши спеціальні підрозділи. Дуже шкода, що українська влада не дослухалась до моїх порад і пропустила той момент, коли як в Харківській та Дніпропетровській областях можна було зупиняти розгортання сепаратистського руху.

Я: Але з ваших вуст тоді пролунали фрази про те, що це не терористи. Це був дипломатичний прийом? Як ви оцінюєте тих людей?

ТИМОШЕНКО: На той момент терористичних актів ще не було. Але це був зародок тих подій, які відбуваються сьогодні».

Політик виявляється не помічала «терористичних актів» і тому заявляла в квітні 2014-го, що ті хто захопив будівлю СБУ та привласнив величезний арсенал зброї не є терористами. А через рік вже вважала, що потрібні були силові дії по деблокуванню установ. Нагадаємо також, що ще наприкінці лютого 2014-го року та ж сама Тимошенко на засіданні РНБО вимагала не провокувати Росію та не вводити воєнний стан (в той же час російські війська вже окуповували Крим). Для справедливості слід зазначити, що такої позиції дотримувалась не лише Тимошенко. Зрештою повноваження Олександра Турчинова на той час давали йому всі важелі для негайних та рішучих дій, які мали бути виправдані і ситуацією, і законом.

Не можна поза увагою залишити і приїзд Петра Порошенка до Луганська. Він виступив в Луганському педагогічному університеті імені Т.Г. Шевченка і йому вимикнули світло. Спілкуватись зі студентами йому довелось в пітьмі в променях ліхтарика. Потім по приїзду до Києва Порошенко зробив досить різку заяву: «Бойовики розуміють лише мову сили». Ці слова обнадіювали, що якщо Турчинов, маючи відповідні повноваження, не ввів воєнний стан, то вже повністю легітимний всенародно обраний Порошенко точно його введе і не буде зволікати. Що ж, потім виявилось, що першими кроками Порошенка вже як Президента стало запровадження… десятиденного перемир’я. І це в той час, коли в Луганськ завозились вже не лише автомати та гранатомети, але й танки та гармати.

Отже 6 квітня 2014-го року розділило Луганськ в часі навпіл. Мирне місто спочатку пізнало жахи війни, а тепер гниє та чахне в окупації. На жаль, перефразовуючи класика можна сказати: «Україна там більше не живе». Але живуть українці, які пам’ятають і люблять Україну. Живуть заручники власної долі – хворих батьків, неспроможності переїхати та інших факторів, які тримають їх в окупації. Та зрештою саме українці в окупації є надією на те, що контроль Києва над цими територіями відновиться. На жаль тепер вже нескоро. І це ціна не лише втрачених територій, але й втраченого часу.

Володимир ЛАНДІК, народний депутат України V і VI скликань:

- Щоб не казали правоохоронці та представники спецлужб, на моє глибоке переконання, звільнити луганське СБУ від бандитів можна було за 15 хвилин. Звичайно було ж жертви. Але, вибачте, 10 тисяч вбитих українців за ці роки війни - це не є результатом зволікань на самому початку агресії, коли треба було її давити в зачатках. Ті бандити, які захопили луганське СБУ, зі зброєю виступили проти нашого народу. І на це треба було адекватно відповідати. Як мали вести себе правоохоронці? Читайте Конституцію. Там все написано. Тоді ж в Луганськ приїхав голова РНБО Турчинов, і нічого не робив. Приїхав голова СБУ Наливайченко і так само нічого не зробив. А саме вони мали б організувати відповідну спецоперацію. Прості луганчани звертались до них за зброєю, щоб власноруч припинити той бардак. Збирались місцеві бізнесмени, політики, колишні депутати і прямо казали згаданим посадовцям, що їхнім людям потрібна зброя, адже у них були охоронні структури, але без відповідної амуніції. Тоді Турчинов і Наливайченко говорять, що у них немає БТРів. На це Антіпов відповів - завтра будуть чотири БТР. Ті покивали головою і поїхали із Луганська. У «Альфи» була база в Щасті і підприємці їх годували. Ніякого толку від них зрештою ми не отримали.

Пригадаємо також скільки політиків тоді приїздило в Луганськ, які піаритись. Багато хто говорив, що не треба чинити різких дій, адже російські війська зайдуть в України. Як бачимо, російські війська і без того увійшли. Більш того російські силовики і провокатори вже в березні-квітні 2014-го заходили на схід. При захоплені СБУ використовувались саме росіяни, яких тодішній голова облради Валерій Голенко завозив з РФ. Чому українські служби не перевіряли ці автобуси? Це важливе питання. Я вважаю, що така квола реакція українських силовиків весною 2014-го року на Донбасі пояснюється одним - цю територію вирішили просто здати. Політики з центру розуміли, що ні Крим, ні Донбас не буде за них голосувати, а отже вони можуть лише зіпсувати ним електорат. Тому впевнений, що за посадами в Києві криється державна зрада та здача нашої з вами малої Батьківщини


Валентин Торба,  https://day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/cina-vtrachenogo-chasu