«Дрібні чвари» чи великі провокації?

 19-04-2017 19:35 

20 березня Президент Петро Порошенко обірвав голову представництва Європейського інвестиційного банку в Україні Лілію Чернявську, яка на засіданні Ради регіонального розвитку в ході своєї промови кілька разів називала ситуацію на Донбасі «конфліктом на сході України». Порошенко обірвав її й зауважив: «Я прошу вибачення, у нас немає конфлікту на сході, у нас є російська окупація української землі». Після цього голова представництва Європейського інвестиційного банку попросила вибачення. Тоді ж глава Української держави резюмував: «Ми — у країні, що воює».

Ця колізія згадалася, коли я ознайомився з листом генерального директора Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Марека Сівеця до головного редактора газети «День» Лариси Івшиної. Сказане Петром Порошенком має безпосередній зв’язок як із тим, про що пише Сівець, так і з усією ситуацією, що виникла у зв’язку з ідеєю побудови цього Меморіального центру.


Як на мене, сама ідея побудови такого меморіалу під час війни, коли майже два мільйони українських громадян перетворилися на біженців (хоча за ідіотичними міжнародними нормами й звуться «внутрішньо переміщеними особами»), коли загинуло понад 10 тисяч осіб, коли тисячі скалічених війною людей (у тому числі з єврейським корінням) потребують допомоги, є вкрай хибною. Її неодмінним наслідком стане зростання так званого побутового антисемітизму: мовляв, люди гинуть і бідують, не маючи найпотрібнішого, а ці персонажі приватизували пам’ять Бабиного Яру й вкладають шалені гроші (неодмінно додаватиметься — «вкрадені в нас») у свій меморіал... І жодна роз’яснювальна робота тут не допоможе, тому що такі ремствування матимуть під собою реальне підґрунтя. Як на мене, сьогодні куди вагомішим пошануванням жертв Голокосту стало би спорудження сучасних шпиталів, лікарень, культурних центрів (не таких, де виставлятимуть гнилі трупи корів, називаючи це «сучасним мистецтвом», а такі, де розвиватимуть культурні традиції всіх етносів, етнічних і субетнічних груп України; не треба думати тільки, що йтиметься про «шароварщину» — ні, творчість Лесі Українки, Шохом-Алейхема, Леопольда Захер-Мазоха, Бруно Шульца, Олександра Мурашка, Олександри Екстер й інших — теж складова культурних традицій). Проте ті, хто збирається вкладати гроші в Меморіальний центр, мають право розпорядитися ними на власний розсуд — от тільки постає питання: хто такі ці особи, і звідки в них справді великі гроші?

І тут починається найцікавіше.

Марек Сівець стверджує, що Віктор Пінчук «чимало зробив для розбудови і підтримки нової України». Справді, зробив. Але якою є та «нова Україна»? Насправді Пінчук разом зі своїм тестем Леонідом Кучмою зробив чимало для утвердження кланово-олігархічного ладу, який став основною перешкодою для нормального розвитку України. А ще Пінчук докладав неабиякі зусилля для становлення України як частини «русского мира» (згадаймо, які театри він фінансував і кого переважно запрошував на гастролі до України). На жаль, контрольовані ним телеканали продовжують цю роботу й сьогодні, хоч і не так демонстративно, як раніше. Марек Сівець цього може не знати, але достеменним фактом є, скажімо, те, що, купивши телеканал ICTV наприкінці 1990-х, Віктор Пінчук негайно перевів його — до цього україномовний — на російську мову та на трансляцію російської телепродукції. На початку ж 2000-х на цьому телеканалі з’явився запрошений із Москви тоді ще молодий, але «талановитий» Дмітрій Кисельов, який відпрацьовував на українських телеглядачах свої нинішні пропагандистські технології. Так само на початку 2000-х там з’явилися у великій кількості російські телесеріали, що прославляли відповідні спецслужби та спецназ. І якщо певна кількість громадян України підтримала 2014-го «русскую весну», то в цьому є «заслуга» й Пінчука, хотів він цього суб’єктивно чи просто вважав усе українське другорядним. Нині ж Пінчук в очах більшості українців украй скомпрометований своїми пропозиціями фактичної капітуляції перед Путіним...

Утім, інші члени наглядової ради меморіалу ще цікавіші. Павєл, він же Павло Фукс. Сівець називає його «громадянином України». Сам Фукс про себе розповідає інше. Мовляв, він «тривалий час працював у Росії» й «отримав російський паспорт», але при цьому «ніколи не відмовлявся від українського громадянства». Вірю. Проте є така цікава річ, як Конституція України. Її стаття 4 стверджує: «В Україні існує єдине громадянство». Тут же маємо класичний приклад подвійного громадянства. Чи може займатися такою святою справою, як побудова Меморіального центру Голокосту, грубий порушник Конституції України? Хоча... Фукс може довести справою (а не грошима), що він справді український громадянин. У Конституції є ще одна прикметна стаття (65): «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України». Що ж, автомат у руки — й на Донбас, відбивати російську агресію!

Утім, Павєл Фукс захищати Україну не піде, хоча й справді народився у Харкові в 1971 році (ці та інші дані про нього легко знайти, скажімо, на сайті «Русская мафия»). Бо він у 2000-х, після приходу до влади Путіна, з’явився у списку російських мільйонерів, потім мультимільйонерів, потім мільярдерів і просто «найбагатших людей Росії». Хто ж стане різати власну «золоту курку»?

Цікаво, що починав свій бізнес Павєл Фукс, як пишуть мас-медіа, разом із Геннадієм Кернесом і Михайлом Добкіним, а потім переїхав до Росії. Кернес же, про що не раз писали мас-медіа, за посередництва свого друга Фукса вигідно для себе «дружив» з «Альфа-Групп», а також мав справи з Дмітрієм Медвєдєвим, Алексєєм Міллером й іншими керівниками «Газпрому». Впадає в око, що серед членів наглядової ради Меморіального центру — провідні акціонери «Альфа-Групп» Михаїл Фрідман і Герман Хан. Фрідман входить до десятки найбагатших людей Росії (близько $15 млрд), Хан посідає дещо скромніші позиції й фігурує в першій двадцятці найбагатших росіян (близько $10 млрд). Вони всі справді мають бізнес в Україні. Реалізація проекту Меморіалу, за попередніми оцінками, коштуватиме до $100 млн (реально ж — більше, виходячи зі світового досвіду створення подібних комплексів). Чи можуть Фукс, Фрідман і Хан — навіть разом із Пінчуком — «витягнути» за чотири роки зі свого бізнесу в Україні ці 100 з гаком мільйонів, ще й платячи податки і розвиваючи бізнес? Сумніваюсь. Якщо так — вони мають надати громадськості детальні розрахунки. А якщо ні, то це означатиме, що меморіал будуватиметься на перекинуті (нехай і легально) із Росії гроші. Тим часом добре відомо, що в Росії олігархами є «ті, кого ми призначили» (Путін), без санкції «кремлівських чекістів» мати великий бізнес і великі гроші сьогодні неможливо, а той, хто платить, той і замовляє музику.

До речі: понад рік тому журналісти зафіксували прогулянку Харковом Кернеса, Фукса та Віталія Кличка. Причому про приїзд київського мера тоді офіційно не повідомлялося. Чи не тоді столичний міський голова якраз і став партнером російських олігархів у справі створення Меморіального центру?

Відтак цікаво, враховуючи всі зв’язки російських членів наглядової ради та пов’язані з ними скандальні історії, про які розповідають російські ж мас-медіа, чи перевіряла СБУ та антикорупційна прокуратура всі подробиці бізнесу цих «меценатів» та їхні зв’язки з путінським оточенням?

А головне, не забуваймо, що трійко російських олігархів — це громадяни ворожої держави, яка загарбала Крим й окупувала значну частину Донбасу, ведучи проти України «гібридну», тобто водночас і «гарячу», й «холодну», і психологічну війну. Я розумію, що у них можуть бути відсутні будь-які моральні застереження щодо їхньої керівної участі в такому проекті на землі України, проте такі застереження мали би бути в українських громадян, які взяли участь у цьому проекті. Бо ж ці олігархи, сплачуючи великі податки до російської скарбниці, тим самим фінансують убивства українських вояків та цивільних осіб, у тому числі єврейського походження.

Назагал, як на мене, маємо широкомасштабну і майже безпрограшну провокацію проти України. Хоч би що робила українська сторона — все матиме негативні наслідки, тільки різного масштабу. Чи розуміє Віталій Кличко, на чию маріонетку він перетворився (разом із чудовим співаком, але абсолютно безграмотним політиком Святославом Вакарчуком, про вкрай низький рівень історичних і філософських знань якого я вже писав у «Дні»)?

І це вже не перша провокація такого ґатунку: згадаймо, як незадовго до Революції Гідності певні «дуже прогресивні» політичні сили намагалися нав’язати Києву спорудження пам’ятника жертвам расизму. Мовляв, давай-давай, поодинокі жертви ж були? Вперед, зафіксуємо наявність небезпечного рівня расизму в українській столиці (бо ж такі пам’ятники встановлюють лише тоді, коли йдеться про суспільно значуще явище...). Однією з чільних політичних сил, що виступала за такий пам’ятник, була партія «Боротьба», за словами поінформованого політолога Юрія Романенка, фінансована через підставний західний фонд (розмова про цей фонд — окрема тема). На щастя, «Боротьба» яскраво засвітилася під час «русской весны» своїми спробами простягнути ланцюг «народних республік» на сході України, тож провокація зійшла на пси. Проте негайно було сконструйовано інші — від провокації, пов’язаної з Євробаченням, до спроб приватизувати 8 Березня тими, хто не є представником засадничих інтересів жіноцтва й виступає з антидержавними гаслами...

«Найнеприємніше в усій цій справі є те, що, одержуючи надзвичайну підтримку цього проекту у всьому світі, ми весь час постаємо перед необхідністю розбиратися у дрібних чварах, коли мова заходить про його долю тут, в Україні», — пише Марек Сівець. Перепрошую, це не «дрібні чвари», а потреба протидії провокаціям «кремлівських чекістів» і захист української національної гідності!


Сергей Грабовский,  https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/dribni-chvary