Гідний нащадок гетьманського роду Дмитро Дорошенко — державник та історик

 03-04-2017 23:57 

«Історія України». Цим словосполученням позначають дві речі, вельми різні, хоч і взаємопов’язані. По-перше, реальний перебіг подій, які змінюють суспільство. По-друге, тексти, які розповідають про ці події. Відтак історики — це люди, які описують історію. Але історики — це також персонажі поточної історії, які формують світогляд своїх сучасників, оскільки від об’єктивності чи, навпаки, ідеологічної заангажованості істориків залежить міра достовірності погляду суспільства на себе. Зрозуміло, що історичний розмисел завжди матиме певну частку суб’єктивності; різні наукові школи роблять акцент на різних сторонах історичного процесу, вважають головними ті чи інші чинники суспільного розвитку. Але все ж об’єктивність історичного знання — обов’язкова передумова суспільного самопізнання. А без такого самопізнання будь-якому соціуму в сучасному світі загрожує катастрофа. Особливо, коли цей соціум переживає переломний етап свого розвитку.

Українську історію писали живі люди. Нерідко дуже цікаві, непересічні особистості. Про одного зі знаних українських істориків ХХ століття сьогодні й піде мова. Тим більше, що йдеться про людину, яка не тільки описувала, а й на певному етапі свого життя практичними діями формувала цю історію.

Двох гетьманів — Михайла та Петра, кількох козацьких полковників і громадських діячів ХІХ століття дав Україні рід Дорошенків. На зламі ХІХ і ХХ століть розпочав свою діяльність ще один яскравий представник цього роду — Дмитро Дорошенко (1882 — 1951). Ще студентом він почав друкувати свої публіцистичні й наукові статті в українських виданнях Галичини і Наддніпрянщини. Тоді ж, у студентські роки, він потрапив під таємний поліційний нагляд імперії. Затим у Катеринославі Дорошенко викладав історію в Комерційному училищі, співпрацював з Дмитром Яворницьким, видавав часопис «Дніпрові хвилі», був заступником голови товариства «Просвіта» і секретарем Архівної комісії, редагував зібрання творів Шевченка. Те зібрання мало, за ідеєю його видавців, стати першим масовим, по-справжньому народним зібранням текстів Тараса Григоровича, причому ілюстрованим, гарно виданим, і містило воно не лише традиційний «Кобзар», а й прозові твори. Дмитро Дорошенко був не лише редактором, а й співавтором перекладу однієї з повістей Шевченка «Прогулянка з приємністю і не без моралі» (оригінал якої був написаний, як відомо, російською мовою, про що сам Шевченко на схилі віку жалкував). І тут виявився не тільки науковий, а й літературний хист Дорошенка. Після цього, переїхавши до Києва напередодні Першої світової війни, Дорошенко вчителював. Він був секретарем «Просвіти» й Українського наукового товариства і редагував його видання.

Якими ж були засновки наукової роботи Дмитра Дорошенка? На думку київського дослідника Ігоря Гирича, Дорошенко як науковець і громадський діяч формувався під впливом народницької школи, передусім знаного історика Володимира Антоновича. Проте після революції 1905 року, коли в українській історіографії почала формуватися державницька школа, саме в цей час Дорошенко познайомився з В’ячеславом Липинським та його ідеями.

У чому ж різниця між цими школами? Народницька школа в історичній науці робила акцент на громадській активності мас як головному джерелі суспільного поступу та основі історичного процесу. Це давало змогу уникнути зосередження на діях державних мужів, як це зазвичай робили російські історики. Мовляв, не було у нас держави — і не треба, еліта наша перебігала до чужих царів та королів — і не потрібна нам така еліта, все одно ми окремий народ зі своєю історією. А от державницька школа вважала, що історичний процес в Україні розвивався звичайним способом, так само як і в інших націй і так само мав опорою державницькі інституції, коли вони існували, відсутність же цих інституцій розглядалася як тимчасове відхилення від норми, а не як норма української історії.

Дмитро Дорошенко став одним із перших, хто довів, що держава та державні інституції є такою самою «нормальною» і звичайною формою розвитку українського етносу й нації, всього українського суспільства, як і в інших країнах — Польщі, Росії, Чехії.

Коли ж вести мову про участь Дмитра Дорошенка у практичній політиці, то для нього головною була не належність до якоїсь партії, а змістовна частина цієї політики. Тому ніколи не був жорстко прив’язаний до політичних партій.

І справді, на початку ХХ століття Дорошенко входив до Революційної української партії, а потім — Товариства українських поступовців, він був співзасновником Української партії соціалістів-федералістів. У квітні 1917 року його обрали до Центральної Ради. Петроградський Тимчасовий уряд за узгодженням з Києвом призначив Дорошенка крайовим комісаром на окупованих російською армією землях Галичини і Буковини.

У серпні 1917 року Дорошенкові було запропоновано сформувати й очолити Генеральний секретаріат як крайовий орган Тимчасового уряду, проте він відмовився, бо вважав, що український уряд мусить формувати українська ж представницька влада.

20 травня 1918 року, після очоленого Павлом Скоропадським перевороту, Дорошенко став міністром закордонних справ Української держави. Він домігся швидкої ратифікації Берестейської мирної угоди країнами Четверного союзу, організував створення закордонних дипломатичних представництв України. Близько 30 держав світу визнали тоді українську незалежність. А у відповідь на політику тодішнього кримського уряду генерала Сулеймана Сулькевича, який намагався нищити все українське, закривав газети, навіть забороняв передавати з Криму телеграми українською мовою, Дорошенко ініціював ефективну економічну блокаду півострова. До Криму перестали завозити українське зерно та цукор, крім як для лікарень і санаторіїв. А тоді якраз настав сезон консервації ягід і фруктів. І на додачу Київ заборонив ввозити на півострів тару для експорту фруктів. Саме відсутність українського цукру і тари для фруктів змусила тодішню кримську владу забезпечити права української меншини і домовлятися з Києвом на предмет входження Криму як автономії до складу Української держави.

Таким чином, Дмитро Дорошенко був не лише міністром-патріотом, він був ефективним міністром в усіх напрямках своєї фахової діяльності. А це вже рідкість як у ті часи, так і нині.

Після переорієнтації гетьмана Павла Скоропадського на Росію Дорошенко в листопаді 1918-го пішов з уряду, а після скинення гетьмана почав викладати в Кам’янець-Подільському університеті. З 1920-го — на еміграції. Він став співзасновником Союзу хліборобів-державників, проте невдовзі зосередився на науковій роботі. Вчений викладав у Варшавському університеті, Карловому університеті у Празі, Колегії святого Андрея у Вінніпезі та в Українському вільному університеті у Відні, Празі та Мюнхені. Він був членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, очолював Український науковий інститут у Берліні та Українську вільну академію наук.

Дорошенко написав понад тисячу праць з історіографії, історії культури та історії церкви, роботи про Костомарова, Антоновича, Міцкевича, Шевченка, Куліша, Леонтовича, спогади про події 1901 — 1920-х років. Йому належить двотомна праця «Історія України» та тритомна «Історія України з 1917-го по 1923-й рік». Варто назвати і таку його важливу наукову працю, як «Огляд української історіографії», написану на початку 1920-х. Він одним із перших почав розглядати історію України як процес розвитку української державності, а написану ним «Історію України» п’ять разів було перевидано для шкіл.

Професор Володимир Сергійчук зазначає, що праці Дмитра Дорошенка є взірцем вдумливого і ретельного відбору документів для аналітичного осмислення. Одна з таких праць присвячена його великому попереднику гетьману Петру Дорошенкові. То був неоднозначний, трагічний діяч, але істинний державник, який з волі лихих обставин став одним із символів Руїни, що спіткала Українську державу на початку останньої чверті XVII століття. Дмитро Дорошенко народився в іншу добу. Його політична діяльність теж доволі суперечлива, адже починав він з РУП, партії республіканського й соціалістичного спрямування, а закінчив гетьманцем-державником. Але варто ще раз наголосити, що він був ефективним міністром. Успадкувавши від Української Народної Республіки дипломатичні відносини лише з державами Четверного союзу, він зумів досягнути широкого дипломатичного визнання незалежної Української держави.

Як науковець Дмитро Дорошенко також залишив визначний доробок. У моїй бібліотеці зберігається примірник «Історії України» Дмитра Дорошенка, надрукований на цигарковому папері в кишеньковому форматі. Це видання було розраховане на те, щоб нелегально перевозити його через кордон, щоби воно бодай у поодиноких примірниках ставало фактом для читацької аудиторії в тоді ще Українській радянській соціалістичній республіці. Праці Дмитра Дорошенка, хоч це, можливо, й занадто патетична формула, таки реально наближали перетворення Української радянської соціалістичної республіки на незалежну Україну.


Сергей Грабовский,  https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/gidnyy-nashchadok-getmanskogo-rodu