О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Яким має бути капітал? або Про український націоналізм і проблему постколоніальної модернізації

 10-03-2017 22:07 

Щодо розуміння поняття «націоналізм» і у сучасному світі, і в Україні існує чимало забобонів. Найбільший відбиток на розуміння сутності націоналізму з певних історичних причин наклав і досі накладає ліво ліберальний, а по суті — неосталіністський дискурс європейської політичної думки, який ототожнює поняття «нацизм» і «націоналізм». Водночас ліві ліберали і сучасні марксисти нерідко поблажливо ставляться до радянського комунізму і його злочинів, не вбачаючи в комуністичній ідеології відчутного радикально-націоналістичного присмаку (у Маркса з Енгельсом, які впровадили поняття «контрреволюційних націй» і зарахували майже всіх слов’ян — від чехів до українців — саме до них, приречених «згоріти у вихорі революційної бурі», — присмаку німецького націоналізму у його шовіністичному вигляді, у Сталіна й Брежнєва з «Росією — старшою сестрою» — у вигляді російського великодержавництва).

З другого боку, чинні адепти українського націоналізму здебільшого ототожнюють його з етнократією; в такому разі все зводиться до використання термінів «зайди», «манкурти», «корінна нація», «квоти для етнічних українців», «покручі», «автохтонне населення» і так далі.

За такого підходу не береться до уваги відмінність етносу як наслідку історичного розвитку і нації як модерного витвору доби ствердження політичних демократій та побудови громадянського суспільства; як образно зазначав майже три десятиліття тому грузинський філософ Мераб Мамардашвілі, «нація — це той етнос, у тілі якого добряче попрацювала конституція», інакше кажучи, це спільнота вільних громадян тієї чи іншої країни. Всі без винятку європейські держави раніше чи пізніше ствердилися на ґрунті націоналізму, і саме Європа «винайшла» національну державу і націоналізм. Ще Іммануїл Кант наприкінці XVIII століття образно зазначив, що Європа або створить спільноту національних держав з республіканською формою правління, і тоді пануватиме довічний мир, або шлях європейцям простелиться на такий собі «цвинтар людства».

Націоналізм у науковому розумінні — це саме той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології і практики; згідно з Коротким оксфордським політичним словником, «націоналізм — це перетворення відданості своїй нації на тверді принципи та програми», а для постколоніальної держави, якою є сьогоднішня Україна, це і є найголовнішим — доформувати спільну Patria, Батьківщину для всіх мешканців території, звільненої від влади метрополії. Таке завдання на певному етапі розвитку мусить відсунути на другий план різні підходи до вирішення конкретних соціальних та економічних питань — бо ж інакше просто не існуватиме спільного ґрунту для їхнього ефективного розв’язання. Відтак не дивно, що, скажімо, партія Індійський національний конгрес в Індії напередодні здобуття незалежності змогла об’єднати під прапором націоналізму такі виразно різні постаті: модернізатора і апологета раціонального економічного планування Джавахарлала Неру, поміркованого марксиста Крішну Менона та противника всебічної індустріалізації країни, аскета Мохандаса Ганді, знаного більше як Махатма.

Об’єднання на ґрунті націоналізму можливе і після здобуття державної незалежності, навіть упродовж тривалого часу, якщо цій незалежності є перманентна загроза. Так сталося в сучасному Ізраїлі. Процитую ще раз оксфордський словник: «Як і чимало форм націоналізму, сіонізм, будучи його окремою формою, толерантно ставиться до значного ідеологічного розмаїття: можна бути релігійним або світським сіоністом, вірити в капіталізм чи соціалізм у державі Ізраїль». Власне, за висловом знаного мислителя Франца Фанона, націоналізм є ліками, необхідними для лікування людства від недуги колоніалізму в усіх її вимірах. Але при цьому слід пам’ятати, що передозування будь-яких ліків може тягнути за собою неприємні, а часом і смертельні наслідки.

Дві основні форми, два крайні «ідеальні типи» націоналізму — націоналізм модернізаційний, революційний чи реформаторський та націоналізм консервативний, антивестернізаційний. Існування обох цих форм об’єктивно зумовлене станом суспільства у країнах, що або борються за свободу, або щойно звільнилися, або істотно відстали у розвитку від передових держав, хоч і залишалися незалежними.

Хоча серед країн, у яких розвивається націоналізм, можуть існувати держави, яким не загрожує втрата незалежності чи територіальний розпад, проте з націями, на ґрунті яких вибудовуються державні механізми, справа складніша. У Латинській Америці, де більшості держав наразі близько 200 років, донедавна, а подекуди й донині деякі нації з відповідною культурою, самосвідомістю і власним місцем у «світовому оркестрі» виглядають недеформованими. Інакше кажучи, спершу виникла Бразилія, а потім її жителі ставали бразильцями.

Ще складніша справа з цим у країнах Азії і Тропічної Африки, де процеси націоформування виливаються у релігійні й етнополітичні (а то й міжплемінні) війни, де постійно виникають (часом успішні) спроби створення нових державних утворень — дуже схожі на те, що коїлося у Європі кількасот років тому, коли Старий Світ тільки вступив у добу творення націй та національних держав.

Ці всі країни украй потребують модернізації (дуже широке поняття, яке охоплює кардинальні зміни у всіх головних сферах суспільного життя — від літератури до соціальної структури); її або ж не було, або вона виявилася частковою, проводилася силоміць, неорганічно, в інтересах колишньої метрополії. Загальне економічне зростання країни за таких обставин не може зарадити подоланню бідності, що унеможливлює консолідацію нації задля вирішення нагальних питань розвитку.

Додамо до цього домінування компрадорського капіталу (притаманне більшості постколоніальних чи неоколоніальних країн) неповну структуру суспільства (певні верстви, головним чином пов’язані зі стратегічним політичним й економічним менеджментом, практично відсутні), недовершену і нецілісну національну культуру (щодо України ця ситуація блискуче описана ще наприкінці 1980-х Іваном Дзюбою) і, можливо, головне — продовження бачення й оцінювання підколоніальним народом себе самого не власними очима («очима своєї культури»), а очима колонізатора, тобто неадекватне національне світовідношення, з відповідною «сліпотою» щодо вибору своїх перспектив розвитку, — й отримаємо картину того, на ґрунті чого має постати націоналізм у тій чи іншій формі, щоб змінити ситуацію.

Відтак одне із засадничих питань постколоніального розвитку — зміна типу пануючого в державі капіталу. У будь-якій країні, яка політично звільнилася з-під влади метрополії, відбувається змагання між двома різновидами капіталу, від результату якого залежить ствердження реальної незалежності цієї країни. Скажімо, наразі ВВП Польщі десь уп’ятеро більший за український, хоча 1990-го був удвічі меншим. Число багатих людей в обох країнах мало бути хоча б приблизно адекватним загальному обсягу ВВП і стану економіки. Але в Польщі значно менше мільярдерів і мільйонерів, ніж в Україні, — і менше злидарів. Не лише пропорційно кількості населення, а і в абсолютних цифрах. Чому так? У Польщі домінує капітал національний, в Україні — компрадорський. Головна різниця між національним і компрадорським капіталом полягає у тому, що внаслідок активності і приросту першого багатшають країна та її громадяни, другий росте за рахунок зубожіння, розорення чи принаймні стагнації країни, поєднаних зі збагаченням колишньої метрополії чи міжнародних центрів концентрації капіталу.

Перший росте не лише за рахунок росту експорту, а головним чином за рахунок наявності масового внутрішнього платоспроможного попиту. Для другого ідеал — це великі (і сховані від держави) гроші за експорт низько-технологічної продукції плюс зубожіле населення, готове працювати за копійки.

Якщо не витіснити компрадорський капітал на маргінес, країна на тривалий час залишиться на низькому рівні економічного, політичного і культурного розвитку. Ба більше: вона може «випасти» у соціально-історичну «прірву», у т. зв. «четвертий світ», де йдеться вже не про навздоганяльний щодо передових країн розвиток, а про збільшення дистанції, яка майже безнадійно відділяє цю державу від таких країн.

При цьому слід розуміти загальну специфіку економічного розвитку постколоніальної країни. Тут першочерговими є не роздержавлення економіки, не ліквідація державної власності, не перебудова економіки у стилі лібералізму, а у першу чергу вирішення питання про те, який капітал домінує: ефективний чи неефективний, національний чи компрадорський. Тому для постколоніальної країни, для її нормального розвитку об’єктивно вкрай потрібен перерозподіл наявної власності, щоб була вона в руках: а) світового цивілізованого (а не авантюрного) капіталу; б) ефективного вітчизняного національного капіталу; в) некорумпованих державних менеджерів. Крім того, в постколоніальній країні державні й громадські структури мають жорстко контролювати інформаційний бізнес, тримати у своїх руках національне радіо і телебачення, щоб змінити суспільний ракурс зору; як уже було сказано, значна частина загалу у такій країні бачить себе очима метрополії, свій власний образ бере «звідти», а мусить бачити себе адекватно, з усіма реальними чеснотами та вадами.

Не менш важливо подолати соціально-майнову прірву між різними класами, яка в Україні за останні роки тільки збільшується. Інакше про цілісну націю не можна вести мову. Якщо у залежності від майнового рівня вимальовуються контури кількох соціальних класів, коли ці класи все більше замкнені у собі, коли соціальна мобільність стає лише гаслом — це вже не ХХІ століття, це повернення до середньовіччя.


Сергей Грабовский,  https://day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/yakym-maye-buty-kapital




рейтинг: 21
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2017 Разработка: