О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


До питання інтелектуальної гігієни Чи є насправді взірцями «досконалі взірці» російської журналістики?

 19-05-2017 21:17 

Юрій Костюченко у статті «Тупики інтелектуалізму» слушно зайвий раз нагадав, що «будь-який російський, навіть ліберальний мислитель, без рішучого розриву з імперською традицією пошуку альтернативних цивілізаційних шляхів, обов’язково зісковзне у виправдання агресії, апологію права сили, заперечення права особистості на благо державних інтересів, хибно уявленої моделі геополітики та у нестримну російську безвихідь». https://day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/tupyky-intelektualizmu Тому слід з великою недовірою ставитися до одкровень таких мислителів (за винятком одиниць, може, пари десятків, які рішуче вийшли за межі імперського дискурсу), висловлених в електронних чи друкованих мас-медіа, «не відтворювати хибних цінностей і стереотипів «русского міру» — це питання інтелектуальної та моральної гігієни, запорука нашої соціальної та військової безпеки».

Утім, чому «зайвий раз нагадав»? Зовсім не зайвий! Бо ж і досі здобутки російської філософії, політичної та економічної думки і соціальної психології надто багатьма в Україні вважаються ледь не взірцями всіх можливих і неможливих інтелектуальних чеснот. А російська, власне, московська (а яка ще відома у нас?) журналістика — зразком довершеності й компетентності в усьому, в тому числі — в «українському питанні».

Ось на останньому я й хочу зупинитися. Бо насправді все не так, і давно не так.

Не будемо чіпати брежнєвську добу, візьмімо часи перебудови. І не газету «Правда», а інтелектуально-опозиційний, ледь не дисидентський журнал «Век ХХ и мир». Наприкінці 1980-х там було опубліковано концептуальну статтю знаного російського дисидента, соратника академіка Сахарова, політв’язня хрущовських часів, політичного засланця в 1970-х роках Револьта Піменова, де безапеляційно стверджувалося: «Винниченко і Петлюра створили першу у світі антисемітську націонал-соціалістичну партію». Це Винниченко, дружина якого була єврейкою та який очолював українських соціал-демократів, серед яких були і євреї, зокрема майбутній професор-історик Йосип Гермайзе, — і Петлюра, теж соціал-демократ, якого під час навчання в семінарії за юдофільство напівжартома називали «жидівським батьком»; крім того, у складі урядів під орудою очолюваної ним Директорії заступником міністра закордонних справ був Арнольд Марґолін...

Не думаю, що Піменов являв собою взірець українофоба. Він просто був некомпетентним у всьому, що мало стосунок до України, її історії та її проблем, натомість мав неабиякий апломб, хоч і народився не у Москві, а в Пітері...

Але що головне: цю нісенітницю в його статті пропустили в друк редактори журналу, а потім публічно не запротестував жоден із членів редколегії. І, ясна річ, ніхто не вибачився перед українцями.

А уславлена колись і поки що не «жовта» «Комсомольская правда» для мене скінчилася навесні 1992 року, коли я прочитав у статті «московського гостя», який завітав до Києва, про тодішні українські купони таке: «смешные фантики с видом Андреевского спуска». І проблема навіть не в хамстві. А в тому, що на купонах була зображена Свята Софія Київська. Москва ж і тоді претендувала, і зараз претендує на роль «Третього Риму», а до історії Росії безпосередньо включає історію Київської Русі. Але ж при цьому треба хоч трохи знати про те, на що ти претендуєш, чи не так? Та знанню заважає оця сама хамувата самовпевненість певної (і значної) частини московських журналістів. От і маємо в підсумку феноменальний випадок колективного невігластва: автор статті, його колеги, випусковий редактор, головний чи його заступник, коректура — всі сіли в калюжу...

Ще більш показова в цьому плані історія з «Московскими новостями» (теж видання було не з останніх, чи не так?). Їхній військовий оглядач, полковник (не пам’ятаю його прізвища), у своїх статтях (це було в середині 1990-х) уперто називав Збройні сили України «УНА». Ясна річ, у його підсвідомості закарбувалося майже містичне словосполучення «УНА-УНСО», адже стільки тоді писалося про участь цієї організації в бойових діях в Абхазії та Чечні. Але ж треба знати хоча б те, як називається армія, про яку ти пишеш статті! Полковник не знав. Я тоді написав до «МН» листа і передав його через тодішнього київського кореспондента тижневика. Безрезультатно. І далі в цій наче поважній московській газеті повторювалося: УНА, УНА, УНА...

Наводити приклади некомпетентності «найпередовіших» російських видань, коли вони в наші дні ведуть мову про Україну, я в цій статті не стану — адже забагато за останні роки писав про це на сторінках «Дня». Та річ не в цьому. Перманентне невігластво щодо України (і не тільки щодо неї), поєднане з великодержавним хамством, — це явище не сьогоднішнє і навіть не вчорашнє. Йдеться про закорінений у глибинних традиціях імперії синдром російської ліберальної журналістики та «вільнодумної» інтелектуальної спільноти. Ясна річ, існує в російській публіцистиці й традиція Герцена, але не вона домінує.

«Російський інтелектуальний клас перестав бути для нас генератором смислів у той момент, коли ми усвідомили частиною себе здебільшого не російського, а світового цивілізаційного простору», — пише на сайті «Дня» Юрій Костюченко. Це справедливо, тільки варто уточнити, хто ж такі «ми». Для мене орієнтація на світовий цивілізаційний простір була аксіомою ще у студентські часи. Істотне падіння довіри до 99% російських мас-медіа та їхніх експертів стало фактом мого життя ще чверть століття тому. Натомість деякі мої колеги-філософи лише 2014-го визнали абеткові речі, притаманні мейнстріму російського інтелектуального розмислу. Що ж, краще пізно, ніж ніколи. Ну, а з журналістами справа гірша: серед них вистачає публіки, яка підсвідомо все ще «зачарована на Схід», на «Москву златоглавую» й міряє свої здобутки за відповідністю до «досконалих взірців» російських мас-медіа, при цьому не помічаючи, що «досконалість» цих взірців вельми сумнівна.


Сергей Грабовский,  https://day.kyiv.ua/uk/article/media/do-pytannya-intelektualnoyi-gigiyeny




рейтинг: 34


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
код:
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2017 Разработка: