О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Єгипет в передчутті „фінікової революції”: шарада демократії президента Хосні Мубарака

 10-06-2017 22:32 

журнал “Сучасність” 2005 рік

Останні теракт в Каїрі, антиурядові студентські демонстрації з вимогою реформ, рішення президента Єгипту Хосні Мубарака провести у вересні цього року президентські вибори на альтернативній основі – підтверджують необхідність переформатування поточної єгипетської політичної культури. Очевидно, що визнаний лідер арабського світу президент Єгипту Хосні Мубарак сьогодні має проблеми, котрі змушують багатьох його соратників у верхніх ешелонах ієрархії влади вкотре пожалкувати за тим, що на відміну від фараонівських часів влада в країні не є спадковою.

1

Вибір терористом найбільш популярного у туристів каїрського базару „Хан аль-Халілі”, котрий розташований в історичному серці Каїру, в старій арабській частині міста, районі вузьких вулиць і магазинів, де продають сувеніри, коштовності, подарунки та одяг, не є випадковим. Велике скупчення людей в одному місці є ідеальною мішенню для тих, хто намагається посіяти паніку серед іноземців, котрі цікавляться минулим і сучасним єгипетської столиці. Кустарний примітивний пристрій, бомба, нашпигована гвіздками, вказує на певну тотожність каїрського теракту до реалізації терактів в Іраку. Як вважають єгипетські експерти, напад в Каїрі видається було скоєно проти іноземців, а не туристичної промисловості, як це свого часу відбувалося в 1990-их роках. Це дуже близько до того, що трапилося в Саудівській Аравії, Кувейті і у Катарі, якщо пригадати про інші напади, котрі скоєні за останній час ісламськими екстремістами. Наразі єгипетська економіка є дуже залежною від туризму, і була сильно вражена попереднім нападами. В жовтні минулого року на Синайському півострові було вбито 34 туриста, серед них декілька ізраїльських туристів [ 1 ].

Наразі це є новою формою тероризму для Єгипту, яка підживлюється регіональною напругою, а саме війною в Іраку. Цілячись в туризм, котрий є одним із головних джерел доходів для країни, терористи більше не вишукують абстрактних туристів, а націлюють свою акцію проти уродженців Заходу, особливо проти американців. Все це накладається на виникнення джерел нестабільності в самій країні, одним з найбільших є багаторічне незмінене перебування при владі однієї особи, котра, як видається, вже повністю вичерпала увесь кредит довіри суспільства.

Коли в середині липня 2004 року Хосні Мубарак повернувся після двох тижнів лікування в Німеччині, це була найбільш довга його відсутність в країні за всі 23 роки перебування при владі. Однак ще більш неочікуваним стало те, що вперше за увесь час єгиптян поінформували, що їхній 76-річний президент втомився, і що навіть він є хворим. Президент Мубарак, попри свій вже поважний вік, з усіх сил намагався аби здоров’я, сила і молодість асоціювалися з його політичним іміджем. Цей приклад наслідувала половина сімдесятирічних членів кабінету міністрів, котрі копіювали не лише фарбування волосся, але й також приховування свого стану здоров’я. Коли Хосні Мубарак знепритомнів перед мільйонами телеглядачів під час виступу в парламенті у листопаді 2003 року, пряма трансляція по телебаченню вже більше не дозволяла приховувати погіршення його здоров’я. Та хоча президент повернувся через годину і все ж виголосив решту своєї промови, єгиптяни почали вимагати більшої відкритості як щодо здоров’я Мубарака, та і щодо інших важливих державних справ.

Поширення слухів щодо хвороби президента спонукало розглянути питання про запровадження посади віце-президента. Однак Мубарак продовжував противитись такому нововведенню, що у свою чергу викликало нову хвилю слухів про передачу влади родинним шляхом від хворого батька до 41-річного сина Гамаля, подібно до того, як це відбулося у Сирії в 2000 році. Ці припущення стали настільки інтенсивними і паралізуючими, що Мубарак змушений був 1 січня 2004 року провести прес-конференцію, аби спростувати ці поголоски, як безпідставні. “Ми – не монархія. Ми – республіка Єгипет, так утримайтеся він порівняння нас з іншими країнами регіону. Ми – не Сирія, і Гамаль Мубарак не буде наступним президентом Єгипту”.
Хоча це твердження президента стало новиною номер один наступного ж дня, більшість єгиптян поставились скептично до його слів. Більше того, його відмовка спровокувала підозру – чи не має він наміру балотуватися на п’ятий президентський термін. Поміж тим, Хосні Мубарак і так знаходиться на президентській посаді найдовше за всю історію єгипетської республіки. Якщо він перебуватиме при владі ще один термін, то явно перевершить загальну кількість правління всіх трьох президентів, котрі були перед ним. Нагіба (1952-1954), Нассера (1954-1970) та Садата (1970-1981). Хоча і без цього, час його правління є третім за тривалістю за всю 4000 річну зафіксовану письмово історію Єгипту.

Єгиптяни були дуже вдячні Хосні Мубараку за перші роки президентства, після травмуючого вбивства ісламськими екстремістами його попередника Анвара Садата у жовтні 1981 року. Мубараку вдалося не лише успішно протистояти войовничим ісламістам, а значно прорідити їхні ряди, стабілізувавши цим самим ситуацію в країні. Правда під час цього президент ввів надзвичайний стан та удався до ряду інших рішучих заходів. За даними Єгипетської організації з прав людини (Egyptian Organization of Human Rights) на 2003 рік кількість політичних в’язнів з вересня 1981 року зросла аж у 10 разів. З 1850 осіб за часів Садата – до більше ніж 18000 чоловік за Мубарака, а кількість в’язниць з 11 до 44.

Після 24 років правління єгиптяни втомилися не лише від надзвичайного стану, але й від самого режиму Мубарака. Тепер вони розуміють, що той ранній час стабільності нині оплачений пізнішими роками надзвичайного застою і втрати свободи для всіх єгиптян. Вже більше немає змоги приховувати не лише стан здоров`я самого президента, але й і його втрату контролю за ситуацією в країні та втрату позицій Єгипту на міжнародній арені. Хоча президент і його оточення намагалися пояснити економічний спад і зубожіння Єгипту, спочатку, 11 вересням 2001 року, а потім війною в Іраку, немає сумніву, що великою мірою ця стагнація є наслідком незворотного старіння самого єгипетського лідера.

Вершиною проколу пропаганди режиму, котрий увесь час вихвалявся найбільш вільними засобами масової інформації в регіоні, є те, що багато єгипетських громадян воліють дізнаватися про події навіть у власній країні з новин телеканалів Aljazeera чи BBC. Фактично єгиптяни довідалася про хворобу свого президента з передачі Aljazeera. Коли ж контрольоване державою телебачення оприлюднило цю інформацію на кілька годин пізніше, це спровокувало великий протест у єгипетському суспільстві і змусило подати у відставку міністра інформації Сафвата Шеріфа після 22 років перебування на цій посаді.

Внутрішній тиск суспільства на владу є постійним. Варто лише пригадати, що 5 років тому сатиричний роман “Death of the Big Man” (“Смерть Великої людини”), котрий написав молодий єгипетський журналіст і письменник Ібрагім Ісса, влада заборонила. Режим визнав його “богохульним і політично підступним”. Роман оповідає про події останніх 72 годин життя 82-річного арабського президента. Про інтриги, обман, шахрайство і махінації з боку влади, котра за будь-яку ціну намагається встигнути обрати спадкоємця ще до часу кончини умираючого президента. Зусилля високопоставлених сановників з вищих ешелонів влади, смерть лідера держави і послідовність подій, котрі насуваються, не могли не викликати у читачів асоціацій зі своєю країною.

Наразі цікавим є той факт, що підпільне видання роману “Смерть Великої людини” поширювалось в Каїрі в той час, коли стало відомо про хворобу президента Хосні Мубарака і зроблену йому у Німеччині операцію. Єгиптяни, які зуміли дістати його примірник, могли порівнювати сюжет роману з подіями, котрі розгорталися у колі найближчих сподвижників президента. Серед багатьох єгиптян поширювалися анекдоти і жарти, які з різних боків обігравали ситуацію, чому президент був не здатен призначити віце-президента. Немає сумніву, що сьогодні настрої в єгипетському суспільстві відбивають потребу з’яви Єгипту без хворого Хосні Мубарака чи ще якогось іншого пожиттєвого президента. Єгиптяни хочуть вибирати собі майбутнього лідера, період виконання яким своїх службових обов’язків має чітко обмежений часовий термін.

Однак нині не можна обминути питання – хто ж стане спадкоємцем президента Єгипту Хосні Мубарака? За яких обставин? І який вплив це матиме на міжнародну політику Єгипту? 1928 року народження (4 травня) Хосні Мубарак зробив успішну військову кар’єру. Так у 1969 його було призначено начальником Академії повітряних сил. На цій посаді він прослужив до 1972 року, часу свого призначення на пост заступника міністра і одночасно командуючого повітряними силами держави. Протягом цього періоду майбутній президент брав участь в розробці і плануванні об’єднаного єгипетсько-сирійського наступу на Ізраїль у жовтні 1973 року. В квітні 1975 року президент Анвар Садат призначив Мубарака своїм віце-президентом. З цим портфелем він розпрощався лише 6 жовтня 1981 року, після вбивства Садата ісламськими фанатиками. Проте на відміну від своїх попередників Нассера і Садата, він так і не призначив віце-президента, тому що ця посада виявилася б ідеальним трампліном для його спадкоємця. Щоб уникнути суперництва за президентську посаду Мубарак, вирішив зосередити у своїх руках всі важелі влади.

Попри всю критику єгипетського президента з боку внутрішньої опозиції і деяких міжнародних правозахисних організацій типу Amnesty International чи Human Rights Watch, необхідно визнати, що не дивлячись на не зовсім демократичні методи правління, президенту Єгипту вдалося таки приборкати войовничих ісламістів та досягти крихкого, але все ж таки миру з Ізраїлем. Тому єгиптяни не можуть не бути стурбованими з того приводу, що ж буде з країною після сходження з політичної сцени президента Мубарака. Хто може гарантувати, що якщо держава піддаватиметься широкомасштабним змінам, то до влади в країні не матимуть шанси прорватися радикальні ісламісти, що кардинальним чином вплине на увесь близькосхідний регіон?

Між тим, технологічно процедура організації переходу влади у Єгипті належним чином пояснена та конституційно санкціонована. Стаття 82 конституції Єгипту визначає, що, коли президент не спроможний виконувати свої службові обов’язки, то усі його виконавчі повноваження повинні бути передані віце-президенту. Однак проблема тут у тому, що президент Мубарак відмовився призначати віце-президента. Коли це питання було піднято публічно, він заявив, що не відчуває потребу у віце-президенті. Єгипетський лідер підкреслив, що стаття 84 конституції визначає, що за відсутності віце-президента, здатного виконувати свої обов’язки, голова парламенту “повинен тимчасово прийняти президентство” і потім парламент в межах 60 днів повинен вибрати кандидата на цю посаду. “Це точно ж така практика, як у Франції”, заявив Мубарак в інтерв’ю кувейтській As-Siyasah ще у липні 1995.

Перетасування політичної еліти в Єгипті, можливо, почалося у липні 2004, часу коли до виконання своїх обов’язків приступив новий уряд очолюваний інженером Ахмедом Назіфом. Хоча в країні досить песимістично оцінюють можливості технократа Назіфа змінити тенденції в економіці, підірваній спадом, і залучити іноземні інвестиції, яких так гостро потребує Єгипет. Разом з тим деякі аналітики вбачають за спиною нового уряду амбіційного старшого сина президента Єгипту Гамаля Мубарака. Хоча існують і думки, що новий кабінет – лише перехідний уряд, перед яким поставлено завдання підготовки та проведення президентських виборів 2005 року.
Інші бачать у появі нового уряду вмілий хід, спрямована на стримування невдоволення в країні, що досягло піку, коли FIFA відхилила кандидатуру Єгипту на проведення світового чемпіонату з футболу 2010 року, що стало наслідком цілої серії поразок і невдач як усередині країни, так і на міжнародній арені. Лідируюча роль Єгипту в арабському світі, як здається, вже починає вичерпуватись. Паралельно з цим відзначається зменшення надходження іноземних інвестицій, до $ 400 мільйонів. І це у той час, коли чисельність населення країни постійно зростає. В 2010 році населення Єгипту складе 80 мільйонів порівняно нинішніми 72 мільйонами чоловік.
Опозиція впевнена, що головним ляльководом у всьому цьому спектаклі, котрий коштував посад багатьом представникам старої гвардії, є Гамаль Мубарак, якому вдалося розставити на посади своїх людей у такому ключовому відомстві, як міністерство економіки, розширивши в такий спосіб свою владу. При цьому державні ЗМІ представили даний факт як омолодження виконавчої влади, тому що середній вік державних чиновників був 69 років.

Доказом того, що мова йде про прагнення Гамаля Мубарака стати спадкоємцем батька, на думку незалежного видання Al-Masri, є формування нового уряду “в умовах абсолютної таємності, у таємниці від громадськості і ЗМІ, начебто б мова йшла про нелегальну операцію”. В свою чергу, Абдалла ель-Сеннауі, головний редактор опозиційного щотижневика Al-Arabi, зазначає: “ми згодні з тим, що необхідно змінювати старих чиновників, але цього недостатньо. Необхідно змінювати політику і переглядати стратегію”. Хвороба Мубарака та його госпіталізація в одну з німецьких клінік у зв’язку з операцією на хребті “оголили крихкість автократичного режиму, основою якого є лише одна людина – президент”.

Гамаль Мубарак закінчив економічний факультет Американського університету в Каїрі, займає посаду голови політичного комітету правлячої Національної демократичної партії, будучи одночасно свого роду главою тіньового кабінету. Його лобі поширюється і на ЗМІ, котрі намагаються представити його, як символ відновлення. Однак, як вважають деякі єгипетські аналітики, Гамалю не вдасться виграти цю партію, оскільки багато представників старої гвардії ще входять до складу уряду.
Основною проблемою Гамаля Мубарака є те, що він є цивільною особою, тоді як у Єгипті гарантом влади як і раніше залишається армія. Хто знає, чи зможе стати спадкоємець Мубарака виключенням із загального правила. Більшість вищих чинів мають занадто поважний вік, аби претендувати на посаду спадкоємця. Виключення складає лише 65-річний Омар Сулейман, керівник всесильної грізної розвідувальної служби “Мухабарат”. Останні одинадцять років він постійно знаходиться в тіні президента. Одержавши доручення придушити збройне ісламістське підпілля, він у 1998 році домігся оголошення перемир’я з єгипетськими терористичними угрупуваннями.
В міжнародних справах він курирує ізраїльсько-палестинський напрямок і є головним партнером на переговорах з Ізраїлем. Минулого літа він вів переговори з палестинськими збройними угрупованнями про припинення терактів. Ця акція одержала високу оцінку в єгипетській пресі і додала Омару Сулейману популярність, якою він раніш не мав. Але чи зробить його Мубарак своїм спадкоємцем? Президент стверджує, що знаходиться у відмінній формі і, зважаючи на це, далекий від наміру здавати справи.

Очевидно, що поява наступного президента Єгипту залежить від двох головних факторів. По-перше, в разі якщо термін президентства Хосні Мубарака закінчиться в наслідок непередбачуваних обставин, типу раптової природної смерті, то не виключено, що спадкоємця буде обрано з кількох видних і авторитетних військових, які здатні без затримки приступити до керівництва країною. Тоді позиції і можливості Омара Сулеймана, або ще когось з впливових військових значно посиляться.

Однак, якщо передача влади проходитиме природнім шляхом і не існуватиме нагальної потреби терміново визначати спадкоємця, то це відкриє додаткові можливості для політичних маневрів потенційних кандидатів. В такому разі діючий президент зможе запровадити здорову політичну конкуренцію між Гамалем Мубараком і кількома цивільними претендентами, таким, як, наприклад, авторитетний у Єгипті Абд ас-Салама аль-Махгуба (колишній генерала і нинішній губернатор Олександрії).

По-друге, визначити послідовність правонаступності влади у Єгипті може політична ситуація у близькосхідному регіоні. Якщо на Близькому Сході ситуація буде крайнє нестабільною чи виникне пряма загроза війни, то президент Мубарак буде змушений призначити сильного спадкоємця з числа військових для врегулювання кризи. З іншого боку, в разі, якщо ситуація в регіоні стабілізується і почне розвиватися мирним шляхом, то кандидат на президентську посаду з авторитетних цивільних, подібних Гамалю Мубараку, вже не буде сприйнятися як невідповідний своїй високій історичній місії.

2

Попри все, аналіз поточної ситуації в Єгипті має ґрунтуватися не лише на тому, що відбувається там на даний час. Так як Єгипет є важкою для розуміння сутністю, де віддалене минуле змішується і переплітається зі сприйнятливим до нього сучасним. Взаємодія моральних норм і правил, та незмінність й непереривність одних і тих самих принципів, трансформується і вживлюється в сучасні процеси єгипетської дійсності, в цінності і суспільні інституції.

Ці принципи сформулювали характерні особливості єгипетської ідентичності. Відповідно, багато єгипетських дослідників і інтелектуалів протягом тривалого часу спільними зусиллями намагалися відповісти на головне питання: що ж спричинило цю відсталість Єгипту? Та яким чином можливо досягти розвитку? Очевидно, що не існує жодної однозначної відповіді на ці питання, бо вони змінюються відповідно до історичних обставин, досвіду суспільства та його початкового курсу процесу розвитку.

Багатоваріантність можливих змін визначає декілька шляхів розвитку. Один із них – зосередження зусиль на політичній реформі, дозволяючи створення впливових політичних партій, активізуючи роль інституцій громадянського суспільства і надаючи свободу ЗМІ. Інший напрямок фокусує зусилля на економічному розвитку, заохочуючи інвестиції й знаходячи вирішення проблеми безробіття. Третій напрямок – концентрація на культурній відкритості, і четвертий – сконцентрування на розвитку освіти, беручи до уваги, що освітній розвиток є одним з найбільш вирішальних елементів для визначення майбутнього будь-якого суспільства.

Наразі реалізація реформування вимагає „суміші” усіх перерахованих вище елементів, бо політична реформа в Єгипті потребує фундаментальних підходів. Через демократизацію єгиптяни можуть пручатися іноземним тискам, оскільки арабів обвинувачують в тому, що вони стали єдиним виключенням байдужим до демократичних процесів, котрі поширились в світі від сімдесятих років. В той же час демократичні зміни і політична реформа гарантують відновлення ролі Єгипту, як „нервової системи” всього арабського світу, і лідера близькосхідного мирного процесу.

Нещодавній заклик президента Єгипту Хосні Мубарака змінити статтю 76 конституції, виправивши її таким чином, щоб дозволити більше ніж одному кандидату балотуватися на президентську посаду на прямих і вільних виборах, комусь може здатися безпрецедентним кроком. Проте, це не так. Два століття тому, 13 травня 1805 року, єгипетський народ кинув виклик Оттоманській Порті, змусивши її призначити Мохамеда Алі замість Хоршід Бея вибраного османами чи Мохамеда Бея ель-Алфі, кандидатуру котрого підтримували британці.

Очевидно, що єгипетський президент зробив сміливий крок, і багато хто стверджує, що він повинен був зробити це раніше. Проте, для затримки були причини. Хосні Мубарак, з одного боку, є більше прихильником поступових реформ. З іншого боку, важко заперечити ту обставину, що багаторічний арабсько-ізраїльський конфлікт часто затьмарював політичну сцену Єгипту. Існують думки, що на цей час жодний із кандидатів не зможе кинути політичний виклик Мубараку. Половину століття патріархального правління президентська харизма й особиста привабливість та підтримка збройних сил перешкоджали пошуку політичних альтернатив. За патріархальних режимів лідер сприймається, як батько нації, і сама думка про його відсутність часто бентежить і дезорганізує. Населення, так само, як і опозиція, довго жили у такому політичному кліматі. Можливо, на даний час, дійсно, не вдасться висунути багато кандидатів, котрі будуть здатні конкурувати з Хосні Мубараком на національному рівні. Однак, це все-таки є історичною можливістю, і нації повинна не втратити її. Вибір має бути справедливим і вільним. Він стане одночасно перевіркою на національну політичну зрілість і реальним тестом для кандидатів від різних політичних сил.

Несподіване рішення єгипетського президента Хосні Мубарака може стати гігантським кроком до демократії в Єгипті й арабському світі. Багато експертів з близькосхідної політики дотримувались думки, що демократизація на Близькому Сході можлива лише за умови, якщо Єгипет буде повністю залучений до цього процесу. А Єгипет дійсно не міг просуватися по шляху демократії без перших виправлень у своєї конституції, котрі покликані зменшити кількість фараонівських повноважень президента і визначити термін, котрий обмежує час виконання ним службових обов’язків [ 2 ].

У Вашингтоні привітали рішення президента Мубарака провести мультикандидатські вибори у Єгипті. Держсекретар США Кондолізза Райс вважає цю ініціативу „позитивною”. На її думку: „це починає змінювати умови єгипетських політичних обставин. Дає відчути народу, що вони можуть почати конкурувати в політиці, що в кінцевому підсумку є одним з найважливіших елементів дороги до демократії”. Рішення Хосні Мубарака було відмічено прихильниками Джорджа Буша, як поступ до цілі поширення демократії на Близькому Сході, котрий є головною метою другого терміну президента. Адміністрація Буша закликає єгипетський уряд звільнити члена парламенту Ноера, і шукає гарантій того, що президентські вибори в Єгипті у вересні 2005 „будуть дійсно вільними й справедливими”. В Америці опасаються, щоб не відбулося повторення туніської виборчої моделі, за якої, після конституційних виправлень наприкінці 1990-их, коли також було дозволено мультикандидатські вибори, умови конкуренції з діючим президентом Зін аль-Абідіном Бен Алі були настільки „специфічними”, що він вигравав ці політичні перегони, стабільно отримуючи 95% голосів. При цьому не ясно, чи будуть ЗМІ, контрольовані державою надавати свої шпальти всім кандидатам однаково, чи дозволить уряд збори на підтримку кандидатів від опозиції, і чи буде дозволений міжнародний моніторинг виборів.

Однак, як вважає прем’єр-міністр Єгипту Ахмед Назіф американський тиск лише б перешкоджав політичним і економічним змінам. „Єгипет проводить політичні й економічні реформи в своєму власному темпі, і тиск адміністрації Буша на Каїр, з метою пришвидшення процесу, лише може призвести до зворотних результатів. Ми друзі. Єгипет важливий для США, тому що Єгипет регіональний локомотив, тому що Єгипет країна, для котрої важливі мир та стабільність, котра стоїть на антитерористичних позиціях…, котра багато разів доказала, що вона – американський союзник” [ 3 ].

В самому ж Єгипті значна частина експертів досить скептично ставляться до виборів з багатьма кандидатами, так як, на їхню думку, політичних постатей в країні калібру президента Хосні Мубарака немає. Звичайно, що серед більше ніж 70 мільйонів єгиптян є сотні людей, котрі б могли претендувати на цю високу посаду, але через застійний клімат останнього півсторіччя про більшість із них громадяни просто не знають. Якщо ж вибирати серед імен котрі на слуху, то це, в першу чергу, генеральний секретар Ліги арабських держав Амр Мусса, відомий історик і суддя Тарек ель-Бішрі та син діючого президента, голова комітету політики правлячої Національної демократичної партії (NDP) Гамаль Мубарак.

Як вважають багато єгиптян, на сьогодні Хосні Мубарак є єдино прийнятною кандидатурою, бо усі інші не мають чіткої програми, ідеології, ідей та досвіду. Так відомий поет і публіцист Абдель-Моеті Хегазі переконаний у тому, що „нині ніхто неготовий, і не має достатньо часу для того, щоб публічно заявити про себе. Рішення виправити статтю 76 Конституції не буде реалізоване в реальному часі перед наступними президентськими виборами. Одна річ бути президентом, а бути світилом в якійсь галузі – дещо інше. Бути світилом не обов’язково означає, що людина за короткий час зможе опанувати президентські навички”.

В той час, коли контрольоване державою телебачення привітало ініціативу Мубарака, як „історичний крок”, друковані єгипетські ЗМІ постійно намагалися відділити це рішення від будь-якого зовнішнього тиску. Їм не дуже припала до вподоби теза, що араби відчули „смак” демократії після іракських і палестинських виборів. Хоча навряд чи можна чимось іншим пояснити той факт, що протягом більше ніж десятиліття Мубарак та NDP послідовно відхиляли можливість будь-яких виправлень у Конституції, незважаючи на чисельні ініціативи політиків. Це виглядає дійсно дивно, бо ще за місяць до поширення заяви про зміни у конституції президент визначив подібні вимоги, як „марні” і обвинуватив неназвані іноземні політичні сили в виділенні для їх проштовхування $ 70 мільйонів. Проте вже через декілька днів його син Гамаль Мубарак заявив, що конституція – не священний текст і може бути виправлена.

Якщо ж президент планував заздалегідь зробити цей крок, то чому конституційна реформа так непримиренно заперечувалась буквально недавно? Чому Хосні Мубарак прихильник повільних і поступових змін протягом всіх 24 років свого президентства повністю змінює свою політику, що нагадує відомий „стратегічний обман Садата”? Дотепер, немає жодних ясних відповідей на це питання. Однак, незважаючи на туманність і невизначеність, основні моменти ініціативи Мубарака є приголомшливими: уперше в сучасній історії Єгипту, армія не буде єдиними дверима до президентства. Для деяких єгипетських експертів ця ситуація означає нову еру в вітчизняній політиці, або, як вони люблять висловлюватись „другу республіку”.

Загалом, подібне рішення може мати три ймовірні сценарії, котрі зі зрозумілих причин, поки що, не афішуються. Найбільш ризикованим є той, що президент Мубарак вирішив зачекати з передачею влади своєму сину і підготувати усі політичні структури до плавної її передачі лише через 6 років. В такому разі він дійсно ризикує тим, що у випадку виникнення непередбачуваних обставин, така запланована передача владних повноважень у межах родинного кола може дати відчутний збій.

З іншого боку, подібне „відтягування” передачі влади прокладає шлях до радикальної конституційної реформи, котра передасть реальну владу від збройних сил до цивільних політичних установ після того як Хосні Мубарак ці вибори виграє. За третього сценарію, парламент і NDP сприятимуть прийняттю обов’язкових законів, котрі унеможливлять рішуче налаштованим противникам діючої влади виграти вибори чи оспорити їхні результати.

Хоча зміна статті 76 не може вважатися єдиною проблемою. На думку єгипетських експертів і лідерів опозиційних політичних партій, щоб прокласти шлях до значущої політичної реформи повинна бути переглянута вся конституція, а не тільки одна її стаття. Так як, єгипетська конституція була скроєна таким чином, щоб зосередити всю повноту виконавчої влади в руках однієї людини. Серед деяких опозиціонерів взагалі лунають заклики проігнорувати подібні президентські вибори, бо вони вважають, що їхній результат визначений наперед. Проте більш помірковані оглядачі в Єгипті погоджуючись з тим, що незважаючи, що, ймовірно, наступні виборчі перегони не зможуть стати рівними за можливостями для всіх кандидатів, вони все ж відкривають шлях до змін. Бо якщо конституційні реформи розпочнуться, то за умов гарантування нейтралітету виконавчої влади на загальнонаціональному і місцевому рівні, а також сил безпеки й державних засобів інформації, це зможе спонукати політичні партії і незалежних кандидатів ризикнути та висунути свої кандидатури.

Отож, можна лише прогнозувати чи дійсно реформи на Близькому Сході почалися. Цілком очевидно, що сьогодні будь-які значущі близькосхідні реформи мають починатися не з Іраку чи іншої арабської країни, а саме з Єгипту. Цей аргумент не є новим, так як культурна й політична вага Єгипту в регіоні – незаперечна. Крім того, схоже, що рішення Хосні Мубарака таки стало реакцією єгипетського керівництва на заклик Джорджа Буша до Єгипту й Саудівської Аравії взяти ініціативу реформ в регіоні у свої руки. При цьому, обрання президента через проведення загальнонаціональних виборів ніколи не було популярною внутрішньою вимогою єгипетського суспільства. Скоріше це бажання невеликої групи єгипетських інтелектуалів та політичної опозиції. Для пересічних єгиптян більш нагальною виглядає потреба забезпечення роботою, поліпшення умов життя та усунення корупції й бюрократичного засилля. Але факт, коли уряд готовий піти на цю поступку вказує на його занепокоєння тим, що опозиція має шанси залучити на свій бік невдоволені прошарки населення.

Варто пам’ятати, що країна не стикалася з модернізацією з того часу, як Наполеон прибув до Єгипту два сторіччя тому. А більшість реформ, котрі мали місце в Єгипті, були реакцією на іноземні впливи, а не результатом зовнішнього тиску. Єгиптяни боролися проти іноземного поневолення й несправедливості. Вони рухалися від однієї революції до іншої, завжди борючись з іноземцями. Тим часом жодна революція не відбувалася заради внутрішніх реформ і демократії. Тому спроби Мубарака внести конституційні зміни та провести прямі і таємні вибори є, безперечно, найбільш смілим реформуванням, котре лише бачила ця держава, бо до того протягом багатьох десятиліть нею керували президенти, обрані недемократичними методами.

Наразі, схоже, Хосні Мубарак і його радники впевнені, що жоден конкуруючий кандидат не буде здатен скинути президента під час виборів. Одна з причин такої віри полягає у тому, що єгипетська політична система запобігає іншим партіям і політичним діячам кинути потужний виклик уряду. Режим контролює велику частину ЗМІ. І навіть у межах діючої партії жодний політичний діяч не має досить сил, аби конкурувати з діючим президентом. При цьому, якщо президент буде вибраний під час прямого голосування, це позбавляє військових будь-якої можливості керувати ним. Тоді вищі політичні діячі й бізнесмени матимуть можливість балотуватися на найвищий в країні пост на майбутніх виборах.

Таким чином Гамаль Мубарак, зі свого боку, матиме шанс перебрати на себе президентську посаду. Ніхто не зможе заперечити проти нього за умови, коли вибори будуть вільними і балотуватимуться на них декілька кандидатів. Прямі вибори визначають поворотний історичний момент у політичному житті Єгипту. Це рішення оповістило про нову і динамічну стадію політичної реформи, котра надає шанс просуванню до прогресу в економічній і соціальній сфері. Як зазначив президент США Джордж Буш, „великий і гордий народ Єгипту, котрий показав шлях до миру, тепер може показати шлях до демократії”.

3

Проте, рішення президента Хосні Мубарака виправити статтю 76 конституції, як видається, є поворотним моментом у єгипетській політичній системі. Ця ініціатива, котра закликає до прямих виборів президента, виникла як результат вимоги суспільства та після десятиліть політичного застою. Можна сподіватися, що вона стане першим кроком до демократичних зрушень в Єгипті. Варто пригадати, що під час президентства Мубарака кількість політичних партій збільшилося до 19. Однак, це кількісне збільшення зовсім не супроводжувалося збільшенням ефективності їхніх впливів, оскільки присутність цих партій на політичній сцені мала обмежені впливу на політичне життя єгипетського суспільства. Багато оглядів і опитувань відзначають, що більшість єгиптян навіть не знає про існування таких партій. Тому важко уявити будь-який демократичний розвиток без активної ролі політичних партій, тому що політичні партії, безумовно, є найважливішими інституціями в процесі політичної реформи.

Тим не менш, ці партії все ще мають проблеми з законністю й легальністю, тому, що уряд обмежує можливості вільного заснування партій. Ці обмеження, котрі накладені урядом, накладаються на інші обмеження для поширення впливів партій – недостатнє поширення їхніх впливів на більшість суспільних прошарків й соціальних груп та відсутність демократії в рядах самих цих партіях. Проте, найбільшим викликом на шляху до демократії залишаються вільні вибори. Без зняття обмежень при реєстрації партій та без вільних виборів, ініціатива президента Мубарака щодо проведення президентських виборів на альтернативній основі залишатиметься формальною. Проте вона є викликом для політичних партій, котрі, для того, аби довести свою політичну значимість, мали б активізувати свої впливи на політикум, представляючи більш реалістичні за сучасних умов політичні програми, де чітко розписано, яким чином вирішувати економічні проблеми і соціальні негаразди, які накопичились у єгипетському суспільстві.

Як вважають єгипетські експерти, той хто вірить, що в Єгипті опозиція привітає тиск із зовні, помиляється. Однак, одночасно не можна вважати, як думає дехто в цій країні, що контроль за президентськими і парламентськими виборами інституцій громадянського суспільства чи міжнародних організацій, є втручанням у справи Єгипту. Це також помилка, бо переводить реформування президентських виборів у розряд формальних, зменшуючи політичну боротьбу до механічного перерахування голосів, за умови, коли результати фактично відомі наперед. Тому для успішного протікання процесу реформ в Єгипті необхідна позитивна взаємодія усіх інституцій громадянського суспільства й одночасне переформатування поточної політичної культури.

Мова може йти про початок своєрідної єгипетської „перебудови” і виглядає, що принаймні частина опозиції готова до більш рішучих протестних дій. Антиурядові демонстрації дають відчути смак свободи. І, як вважають опозиціонери, тиск на уряд народних мас має продовжитись, коли ми хочемо змінити власними руками аспекти нашого життя. А зміни конституції мусять стати більш значними – перебування на президентській посаді обмежується лише двома термінами і відміняється надзвичайний стан. Ці зміни відбивають вимоги і права єгиптян, котрі не мають іншого вибору, як збільшувати нарощення мирного громадянського опору до того часу, доки свободи не буде досягнуто.

Сьогодні очевидно, що єгипетська влада готова піти на певні поступки, проте не настільки далеко, як би цього хотілось опозиціонерам. Водночас, прихильники сучасного режиму вбачають у діях демонстрантів змову ЗМІ, іноземних агентів, релігійних фундаменталістів, комуністів й порочної молоді. Так головний редактор журналу Al-Musawwar Макрам Мохамед Ахмед наголошує, що він найбільше боїться, що це „стовпотворіння, котре перетворюється в Єгипті на політичний театр, у якому внутрішні й зовнішні тиски переплетені…, відбиває, як у кривих дзеркалах, масштаб та величину деяких персон, роздуваючи їхню значимість сьогодні і гіперболізуючи їхню впливовість у майбутньому”.

Деякі інші інтелектуали дотримуються думки, що „не є жодною таємницею бажання нинішньої американської адміністрації завдати поразки арабським державам без війни. З одного боку політичний і економічний тиск, та відомі дії ЦРУ з іншого, з вербуванням іноземних агентів, авантюристів й тих, хто виявляють бажання продатися за гроші чи за підвищення свого статусу у власній країні”.

Між тим, проблеми, котрі довгі роки були ніби заблоковані для широкого обговорення у єгипетському суспільстві, нині „виплеснуті” назовні. Так парламент піднімав проблему зайнятості, а Світовий банк, навіть, виступив з заявою про те, що бідність стала похмурою реалією для більшості єгиптян. Широко розповсюджена бідність є наслідком непрофесійного керівництва ресурсами країни і відображає недоліки економічних пріоритетів. В результаті хибної урядової політики більше половини населення країни вимушено жити в бідності.

Найважчою є ситуація у сільській місцевості, де 50 мільйонів єгипетських громадян переносять утиски, злидні, безробіття і навіть смерть від голоду. Тому, як вважають єгипетські опозиціонери, будь-яким виборам має передувати детальний аналіз важкого положення єгипетського селянства. Крім того, уряд несе відповідальність за безробіття, котре охопило приблизно 10 мільйонів єгиптян. „Безробіття існує. Боротьба проти безробіття вимагає інвестицій. Завдячуючи цим демонстраціями, які ми бачимо, інвестор буде тікати, а це означатиме, що безробіття пошириться, сказав Хосні Мубарак сказав в інтерв’ю кувейтській газеті Al-Siyassah, – очевидно, що необґрунтовані демонстрації не мають ніякої програми. Вони організовані тільки, щоб породити в державі смуту, яка витісняє іноземного інвестора. Існують ті, хто хочуть зашкодити нашій економіці, але вони також не будуть процвітати” [ 4 ].

4

На тепер критичність ситуації в Єгипті усвідомлюють не лише опозиціонери. Як зазначає провідна єгипетська газета Al-Ahram, приблизно 1200 суддів дали обітницю бойкотувати президентські й парламентські вибори, якщо уряд не пристане на їхні вимоги. Надзвичайна ситуація виникла на генеральній асамблеї Alexandria Judges Club, де судді пригрозили утриматись від спостереження на президентських виборах 2005 року, якщо їм не нададуть можливості повного контролю на кожному з етапів проходження виборчого процесу. Судді також звернулися до керівництва держави з тим, що вони прагнуть, аби в країні функціонувала дійсно незалежна влада, за посередництвом якої вони зможуть захищати свободи і права громадян.

Цей крок самі активісти з Alexandria Judges Club, котрі вимагають реалізації політичної реформи, визначають, як „інтифаду” судової влади. „Ми не дозволимо нікому обвинуватити нас в тому, що ми були частиною „оснащення” виборів. Ми хочемо взяти на себе повну відповідальність за перебіг виборів, починаючи з перевірки списків виборців, до підрахунку виборчих бюлетенів та оголошення результатів”, наголошують вони. „Вибори мають або повністю контролюватися судовою владою, або тими, хто не хоче, щоб їхні результати були сфальсифіковані”.

Подібні заяви суддів очевидно мають під собою вагомі підстави. Під час проведення попередніх парламентських виборів неодноразово фіксувалися порушення, включно з багаторазовим голосуванням прихильниками правлячої Національної демократичної партії (NDP), голосуванням від імені мертвих та перешкоджання прихильникам опозиції проголосувати на виборчих дільницях.

„Будь-яка значуща політична реформа повинна розпочатися з незалежності судової влади”, вважає генеральний секретар Cairo Judges Club Хішам Генеіна. Це дійсно є вдалий час аби повернутися до істинних ідеалів конституції, котра вимагає розділення повноважень виконавчої, законодавчої і судової влади. Запропонований проект судової реформи рекомендує аби судді не були матеріально залежні від уряду, а міністр юстиції, який представляє виконавчу владу, більше не мусить управляти судовим бюджетом. Замість цього Вища рада судової влади повинна взяти на себе усю відповідальність за бюджетні й фінансові справ усієї суддівської спільноти [ 5 ].

Схоже, що 2005 рік має усі шанси стати роком довгоочікуваної демократичної весни в Єгипті. Нині вимоги реальної політичної реформи лунають на усіх сегментах єгипетського суспільства. Після довгих років політичного застою і суспільного паралічу по країні поширюється „інтифада реформ”, і протестні настрої стають сталою домінантою розгортання політичних процесів. Так в Каїрському університеті з вимогою змін виступили не лише студенти, але й група з тридцяти професорів, активність яких відбиває зміну ситуації в єгипетському інтелектуальному середовищі. Знаменно, що виступи на підтримку реформи, котрі поширились країною в останні декілька місяців, і антимубарівські мітинги примирили лібералів і комуністів, прихильників колишнього президента Нассера та ісламістів.

Однак було б помилкою вважати, що вже напевно остаточно визначено, що Єгипет стрімко і впевнено рухається по шляху до демократії. Хвилі протесту опозиційних сил й народного гніву, котрі прокотилися країною, це ще зовсім не довгоочікувана „каїрська весна”. Поки що рух на підтримку реформ не набув необхідної масовості серед найбідніших верств єгипетського населення. Між тим, єгипетська демократія, на даний час, являється дуже тонким шаром. Виборче шахрайство – норма, в той час, як опозиційні партії працюють лише з дозволу уряду, і не мають достатньо ресурсів, аби конкурувати з Національною демократичною партією, котра протягом багатьох років монополізує політичну сцену [ 6 ].

Головними ж недоліками висунення життєздатної політичної альтернативи поточному режиму є хронічні структурні слабкості опозиційних сил і соціальна ізоляція більшості рухів за реформу та опозиційних партій. Не виключено, що за подібних обставин, замість пошуку виходу з застійної політичної ситуації, протести можуть закінчитися хаосом. Існують лише два ймовірних сценарії розгортання подій. Або режим президента Хосні Мубарака (котрий нібито сам і ініціював процес політичних змін) діючи подібним чином проштовхує реалізацію власного бачення демократії по-єгипетському, котра заснована на проведенні контрольованої косметичної реформи, або ж подібна політична акція від самого початку була задумана для дискредитації владою можливості реформування політичної системи в Єгипті. Якщо у такий спосіб влада намагалася діяти на випередження, сподіваючись спровокувати випущення пару народного невдоволення, то хто може гарантувати, що у якийсь момент кипляче невдоволення й обурення суспільства не вийде повністю з під контролю?

Свідомо розгойдуючи політичну ситуацію в країні президент Хосні Мубарак, схоже, намагається віднайти нову точку опори в суспільстві. Свідченням таких маневрів стало інтерв’ю президента одному з державних телеканалів. Під час цього безпрецедентного шестигодинного інтерв’ю, котре розбили на три частини й показували поспіль протягом трьох днів, під час якого він відповів аж на 199 запитань, 77-річний єгипетський лідер намагався виглядіти розкутим, перебував у доброму гуморі, сміявся й був одягнений в легкий синій костюм без краватки.

Але якщо у першій частині цього інтерв’ю Мубарак зосередився на своєму військовому досвіді, в другій на додаток розповіді про перехідний період свого життя, коли його просунули з високопоставленого поста керівника військово-повітряних сил Єгипту на посаду віце-президента, подав своє особисте потрактування війни 1973 року з Ізраїлем, то в заключній третій він проголосив, що ще думає над тим чи балотуватися у цьому році на черговий шестирічний президентський термін. Якщо так, то це буде його перша реальна президентська кампанія, так як попередні чотири рази Хосні Мубарак отримував свою посаду шляхом проведення президентських референдумів, на яких громадяни мали відповісти лише на запитання – підтримують вони „так” чи „ні” єдиного кандидата, схваленого парламентом. „Це – політична виверт, який висміює демократію, – вважає Мустафа аль-Саіід, – професор політичних наук з Американського університету в Каїрі, – поправка надає можливість владі і правлячій партії вирішувати, хто переможе на виборах” [ 7 ].

Попри все вересневі вибори й неформальне інтерв’ю єгипетського лідера провіщають утвердження нового політичного клімату в Єгипті, хоча потенційні конкуренти діючого президента критикували Мубарака за те, що від самого початку їх ставлять у нерівне з ним положення і, що навряд чи їм нададуть на телебаченні подібний ефірний час. Неможливо визначити хто оплатив зйомки й телетрансляцію цього інтерв’ю. Однак ні в кого не викликає сумніву, що єгипетське телебачення, котре контролюється державою, великою мірою є підконтрольним уряду. Також не можна не звернути увагу на той факт, що нещодавно у репертуарі популярного єгипетського співака Шабаана Абдель Рахіма з’явилася нова пісня, в якій він звертається до своїх прихильників з закликом голосувати за Хосні Мубарака, вихваляючи його достоїнства.

В той же час режим Мубарака намагається дозувати витоки небажаної для нього інформації. Так було затримано команду телеканалу Aljazeera. Через декілька годин 8 затриманих журналістів з каїрського бюро Aljazeera відпустили. Ця телевізійна команда новин готувалася висвітлювати зустріч Клубу суддів, котрі обговорювали можливість спостереження під час майбутніх президентських виборів. Як заявив кореспондент телеканалу Самір Омар, поліція намагалася переконати журналістів не транслювати зустріч, і коли ж ті відмовились, затримала їх доти, доки ці збори не закінчились. Арабський комітет захисту журналістів (Arab Committee for the Defence of Journalists) визначив подібні дії як репресивні і намагався переконати єгипетський уряд поставитись з розумінням до зростаючих вимог свободи в країні.

Парламент Єгипту підтримав конституційну поправку, котра дозволяє балотуватися на президентських виборах кільком кандидатам. Це рішення було винесено на загальнонародний референдум, який відбувся 25 травня. Однак критики правлячої Національної демократичної партії стверджують, що не дивлячись на такі „пом’якшення”, опонентам президента Хосні Мубарака буде важко конкурувати з ним і за таких умов.

5

Єгипетське суспільство, яке досі більшість спостерігачів визначали як „тихе болото”, де без дозволу центральної влади принципово не могло нічого відбутися, зараз не впізнати. За останній час мітингів і демонстрацій в Каїрі відбулося, можливо, значно більше аніж за увесь час існування новітньої єгипетської держави. Майже звичними стали демонстрації конкуруючих сторін, котрі проходять в центрі столиці під пильним наглядом поліції [ 8 ].

Очевидно, що було б неправильно з огляду на досвід минулих десятиліть припускати, що просування у Єгипті в бік демократії має шанси пройти гладко. Також досить непереконливо виглядає ініціатива з боку пристарілого єгипетського лідера, котрий сам завів країну у „глухомань” застою, а тепер намагаються очолити рух до нового єгипетського майбутнього. Хоча у середовищі єгипетських інтелектуалів існують й такі думки, що Єгипет здатен провести радикальні зміни лише послуговуючись поступовими засобами, і під час реалізації процесу змін, котрий потребує відповідальності усіх національних сил, його більша частина повинна залишатися під контролем президента Хосні Мубарака. Мовляв Мубарак, який допоміг привести країну до військової перемоги в 1973 році, і котрий врятував її в часи загрозливої дестабілізації на початку 1980-их, тепер врятує Єгипет від залишків тоталітаризму, прокладаючи шлях до берегів свободи і демократії.

До речі, в Єгипті дуже популярною є аналогія, за якої Хосні Мубарака порівнюють з Брежнєвим, котрий впродовж майже двох десятиріч керував СРСР. В наявності та ж сама епоха „застою” й занепаду, за якої статус Єгипту, як регіонального лідера неухильно слабшав. Водночас, це схоже також і на те, аби Леонід Брежнєв досягши критичного для нього 1982 року, не лише раптово ініціював „перебудову” в Радянському Союзі, але й сам вирішив особисто очолити процеси невідворотних демократичних змін у підвладній йому країні. І це при тому, що увесь досвід останніх п’яти десятиліть політичного життя в Єгипті наочно засвідчив зростання недемократичних інституцій та методів. Тому цілком наївно й простодушно припускати, що вони можуть бути повністю раптово змінені за один вечір, а в один прекрасний ранок єгиптяни прокидаються вільними від кайданів минулого.

Й взагалі важко передбачити просування значущих демократичних реформ без негайних та організованих зусиль, здійснених не лише для того, щоб просунутися до демократичних стандартів, але й відмовитися від їхньої протилежності. Цінності, котрі суперечать основним правам людини та ідеї, які вживлювалися до суспільної свідомості й вважалися беззаперечними протягом багатьох років, повинні рішуче замінені на протилежні. Таким чином, аби покінчити з антидемократичними наслідками минулої політики режиму, необхідно визнати, що культивування образу лідера країни, як вождя й батька нації та виведення його із зони критики громадськості абсолютно неможливе, якщо Єгипет надалі прагнутиме просуватися до демократії. Несхвалення і критика дій уряду, режиму чи діючого президента жодною мірою не може ототожнюватись з критикою самої країни. Починаючи від 1950-их років фактично стали стандартними звинувачення у нанесенні шкоди репутації образу Єгипту в світі чи кидання тіні на репутацію країни в разі критики єгипетської влади, яка кваліфікували подібну критику, як дії, котрі можна ототожнювати зі зрадою. Такі й подібні їм фрази і формують словник диктатури. Пропагандисти комунізму, фашизму і нацизму використовували їх, щоб залякати контрольоване їхніми режимами населення.

За президентів Гамаля Абдель Нассера та Анвара Садата наслідки політичної опозиційності були такими, що багато єгиптян змушені були втекти з країни, щоб вільно висловлювати свої погляди. Протягом 1950-их і 1960-их років сама лише згадка про імена фігурантів опозиції могла наражати єгиптян на неприємності. Під час правління Нассера, владної, хоча й харизматичної особистості, це був великий ризик, котрий міг привести до страшних наслідків. Фігуранти опозиції були затавровані як зрадники й агенти імперіалізму, сіонізму і сил реакції.

Його наступник Садат на початку 1970-их років намагався повністю змінити тенденції правління свого попередника, спробувавши базувати політичний фундамент свого режиму на гаслах демократії та верховенства закону. Проте незабаром й він був ситий по горло критикою на свою адресу і запроторив до в’язниці частину найкращих єгипетських інтелектуалів. Амбіційний Анвар Садат розглядав будь-яке несхвалення дій влади не лише як нанесення особистої образи йому як лідеру держави, а й як образу всій нації. Це в кінцевому підсумку привело його до імпульсивного рішення ув’язнити деяких з найбільш багатообіцяючих єгипетських письменників і інтелігентів. Через декілька місяців по цьому, у жовтні 1981 року, під час військового параду, Садат був убитий армійськими офіцерами.

Хосні Мубарак розпочав своє президентство з лібералізації влади. Він випустив з в’язниць ув’язнену інтелігенцію й ефектно провів межу між критикою режиму і лояльності до держави. Тепер, коли в Єгипті чекають на перші, від початку 1950-их років, реальні кроки просування країни до демократії однією з необхідних вимог стає необхідність звільнення від застарілих концепцій. Потрібно визнати, що критика режиму, уряду чи президента – не є нападками на Єгипет і єгипетський народ. Єдиною образою для Єгипту, його режиму й президенту є чіпляння за такі архаїчні ідеї й наміри, котрі несуть в собі вантаж минулих хибних поглядів.

Єгипетський народ заслуговує на демократію не менше, аніж інші нації. Демократію в її найбільш повному сенсі. Свобода, демократія і права людини включають в себе неспростовне право усіх громадян вільно висловлювати свої погляди, без тиску й погроз незалежно від того чи підтримують вони уряд, чи виступають проти нього, чи хвалять вони президента, або критикують його, чи є вони прихильниками правлячої партії, або її опонентами. Що є припустимим, а чим не може керуватися опозиція, як окремі індивідууми та і організовані групи в Єгипті або за кордоном, повинно бути визначено юридично та виписано відповідно до діючих законів.

В будь-якій державі, де існують усталені демократичні норми, лише закон може остаточно визначити, що є правильним або неправильним в діях опозиції. Конституція, кримінальний кодекс, міжнародні угоди й конвенції з прав людини – є єдиними визначальними чинниками для того, аби вирішити, що прийнятним, а що ні. Й поки опозиція діє у рамках чинного законодавства ніхто не має права засуджувати чи висувати претензії. Ніхто не має права висувати звинувачення під приводом захисту громадського порядку, або національної безпеки.

В середині 1970-их років в Єгипті було скасовано однопартійну систему і одним із вагомих результатів цього стала наявність в країні певного ступені свободи, котра є присутньою і в незалежній пресі. Нині єгипетська громадськість має доступ до все зростаючої кількості видань, політичні погляди яких істотно відрізняються від офіційних. Проте при цьому варто мати на увазі, що лише 10 відсотків з 70-мільйонного населення Єгипту читають газети, а більше аніж 40 відсотків громадян країни – неписьменні. Переважна ж більшість покладається на інформацію, яку вона отримує з керованих державою радіо і телебачення, й таким чином доступ суспільства до дисидентських видань є істотно обмеженим. Подібна ситуація ускладнена тим фактом, що відмінні погляди й думки строго обмежені у багатьох сферах – політичній, релігійний і статевій. Однак справжня демократія неможлива без можливості оприлюднювати різноманітні точки зору. Ще більше ніж сторіччя тому один з єгипетських мислителів попереджував, що „деспотизм є зачатком будь-якої корупції”. Сьогодні для Єгипту саме на часі врахувати це попередження.

Останні події в Єгипті доводять, що уряд так само, як і опозиція проходять запізнілий етап політичного визрівання. Очевидно, що це прискорене визрівання залишить свій слід на різноманітних аспектах життя країни, й може підкорегувати життя пересічних єгиптян на довгі наступні роки. Попри позірну наявність багатопартійності протягом багатьох років на єгипетській політичній сцені править Національна демократична партія (NDP). NDP, по суті, монополізувала політичну арену й відвела іншим політичним угрупуванням фактично роль політичних статистів. В результаті уряд часто приймав неадекватні рішення, котрі суперечили завданням поточного моменту, та часто вступали в протиріччя зі сподіваннями єгипетського суспільства.

Розрізнена опозиція немала великого впливу в соціумі, і в основному обмежувала свої ініціативи розробкою й просуванням різноманітних політичних програм. Страждаючи від внутрішніх сварок і заклопотані виживанням за режиму Мубарака, опозиція не концентрувала свої зусилля на масовому залученні нових прихильників, підготовці лідерів загальнонаціонального масштабу чи пошуку спільних політичних платформ з потенційними союзниками. „Закон про надзвичайний стан”, накладений Національною демократичною партією, тримав опозиційні партії в страху, обмежуючи таким чином їхню діяльність й заганяючи їх в „політичні резервації”, штучно ізольовані від суспільства.

Громадські організації робили спроби перейти до активних дій, намагаючись заповнити виниклу політичну порожнечу, але були відразу ж обмежені „загородженнями” обмежувальних законів і заходами примусового стримування. Неодноразово звинувачене в незаконному іноземному фінансуванні громадянське суспільство змушене було тримати низько свою голову. Будь-які політичні дії відразу натикалися на перешкоди. При цьому, навіть, коли політичні активісти вийшли на вулиці, зрілість опозиційного руху значно відставала від нагальних поточних завдань. Вони об’єктивно виявилися не готовими до реалізації своїх політичних програм, які не були чітко й оперативно сформульовані на потребу часу, котрий вимагав невідкладних суспільних змін. Рудиментарні ідеї щодо джихада, розпалювані релігійними ортодоксами, перетворювали розпач молоді в намагання відстоювати свої інтереси за допомогою „людських бомб”, несучи смертельну загрозу для нації.

Єгипетське суспільство мало б протиставити убивчим тенденціям джихада ясне бачення перспектив демократичного розвитку та конкретні політичні програми економічних і соціальних змін. Проте останнє навряд чи виявиться реальним за умов, коли NDP блокує можливість іншим партіям та політичним силам розгорнути в суспільстві повноцінну політичну діяльність. Таким чином, якщо режим президента Мубарака дійсно прагне до рішучих суспільних перемін, він має лише одну можливість для того, аби нівелювати нігілістичні настрої серед єгипетського народу. Має бути укладений новий соціальний контракт між президентом і урядом та єгипетським народом.

6

Певна річ що в середині нації, контра погрузла в гарячих дебатах щодо перспектив політичної реформи, зростаюча конфронтація між урядом і опозицією відбувається на багатьох напрямках. Однак ці події не завжди знаходять адекватне зображення в єгипетській пресі. Інформація про недавні демонстрації в урядових та великій частині напівурядових видань ігнорується, а проблеми мінімізуються чи подаються таким чином, що в публікаціях явно проглядаються неприкриті симпатії до уряду. Зміна конституції історична можливість, „але”… Історична, тому що потрібна нації для щоб перейти від плебісциту до виборів у яких братимуть участь декілька кандидатів. Проте це „але” має стосунок до колективної здатності єгиптян рухатись до справжніх, а не поверхневих змін. Щоб зміни були дійсно значущі уряд повинен надати більше свободи громадянському суспільству, професійним спілкам та університетським студентським союзам [ 9 ].

Поки що ж паливом для культури насильства й тероризму та терактів, котрі час від часу відбуваються в Єгипті, є економічна криза та все триваюче збільшення безробіття. Виглядає, що за подібної ситуації керівництво країни пересувається ніби по мінному полю. Дехто з єгипетських інтелектуалів висловлюють думку, що нова хвиля терактів в Єгипті є прямим наслідком десятиліть дії „Закону про надзвичайний стан”, який часто перетворює безневинно затриманих на потенційних терористів, котрі шукають можливості помститися за свої приниження й зламане почуття власного достоїнства. Насильство є відповіддю на утиски, перенесені громадянами починаючи з дитинства, перетворюючись на засоби перенести свою біль на інші об’єкти, або ж і на себе. Дослідження єгипетських психологів доводять, що коли відчуття правосуддя відсутнє, депресивний стан перетворюється на насильство, змінюючи культуру в межах всього суспільства.

За фоном розкачування ситуації проглядається єгипетське 11 вересня, просування все далі до якого може спровокувати лідерів Єгипту поставити безпеку й стабільність країни вище реформ. Наскільки ці напади вплинуть на доходи єгипетської казни від промисловості туризму можна буде сказати наприкінці року, але зрозуміло, що за будь якого подальшого розвитку подій лідери країни не зможуть дозволити собі спокійно споглядати на розпад сфери безпеки, котру так планомірно і скрупульозно вони вибудовували увесь цей час. Терористичні напади стали наочним підтвердженням того, що „Закон про надзвичайний стан” фактично не в змозі приборкати тероризм. Коли Сполучені Штати після 11 вересня 2001 року розпочали війну проти безликого, невизначеного конкретно ворога під личиною тероризму, групи ісламських фундаменталістів-екстремістів вирішили розгорнути свою війну проти тих, хто асоціюється у них із Заходом. Таким чином, для них будь-який іноземець, котрий опинився на єгипетській землі практично автоматично ототожнюється з Америкою.

Більш за те, єгипетські правозахисники вважають, що загальна атмосфера придушення і несправедливості в країні стає підґрунтям для нової хвилі терористичних нападів. Генеральний секретар Egyptian Organization for Human Rights Хейфз Абу Сіда переконаний, що теракти являють собою зворотну реакцію на репресії й кривди нанесені узаконеним 24-річним надзвичайним станом в Єгипті. „Політичні репресії спровокують нову хвилю тероризму, – попереджає Абу Сіда, – напади очевидно були здійснені з ненависті до репресивного режиму. Надзвичайний стан в Єгипті тільки завдає шкоди й створює маленькі осередки схильних до агресії громадян, котрі хочуть помститися за себе, спричиняючи до соціальної нестійкості в суспільстві”.

Уряд традиційно відхиляє заклики скасувати надзвичайний стан в країні, мотивуючи це тим, що цей закон був необхідним для того, щоб боротися з тероризмом і торгівлею наркотиками. Проте на думку директора Каїрського центру Human Rights Бахіддіна Хассана, „ці напади живий доказ того, що ці закони фактично не в змозі приборкати тероризм. Дозволяючи довільні затримування і катування „Закон про надзвичайний стан” перетворив безневинних затриманих на потенційних терористів, котрі прагнуть помсти за своє зламане почуття достоїнства”. Згідно Хассану, який також є і членом підтриманої державою Національної Ради з прав людини (National Council for Human Rights) Рада одержала повідомлення щодо принаймні 57 випадків з ув’язненими, котрі померли під час перебування під арештом в 2004 році. „Це – тільки випадки, котрі привернули увагу Ради”, зазначив Хасан. На його погляд, фактична кількість таких осіб може бути більшою принаймні вдвоє.

Перший річний звіт Ради підтвердив принаймні 9 із тих випадків, за підтвердження широко розповсюджених заяв, що катування було майже „стандартною практикою” в єгипетських відділеннях поліції й офісах State Security Investigation (SSI). За інформацією Національної Ради з прав людини, щодо підозрюваних, затримання яких часто відбувалося без обвинувачень, застосовують удари струмом, поряд з безліччю інших способів катування. В повідомленні сказано, що тисячі підозрюваних ісламістів було ув’язнено до в’язниць в 1990-их роках. Деяких затримали без обвинувачень і не випустили й досі, інших тримали в ув’язненні більше, аніж це було визначено їм вироком обвинувачення. Багато хто з цих підозрюваних в остаточному підсумку можуть бути визнані безневинними й звільнені без компенсації. Будь-хто, хто опиниться біля місця злочину, може бути заарештований і підданий катуванням для того, щоб одержати інформацію. Що є частиною „типової поліцейської практики допитів”.

Бахіддін Хассан констатує, що „громадськість перебуває повністю в розпачі, відчуваючи, що правосуддя з боку держави може й ніколи не відбутися. Тому, не знайшовши можливості довести справедливість юридично законним шляхом, стають на стезю помсти. Терористичні напади є ознакою глибоких шрамів, висічених поліцією в пам’яті пересічних громадян, вже не говорячи про підозрюваних у терористичних атаках”.

Єгипетський уряд неспроможний забезпечити громадянам пристойний рівень життя, дотримання прав людини чи припинення репресій, що й дестабілізує ситуацію в країні. Великою мірою терористів підштовхує до протиправних дій бідність, безробіття й соціальна нерівність, яка збільшується за несправедливого розподілу доходів і суспільного багатства. Молодь, котра не має жодної надії на краще майбутнє, спонукувана цією несправедливістю, розпачем та підбурювана закликами ісламських фундаменталістів, виплескує свої протестні настрої у вигляді терористичних актів.

Безсумнівно, що уроки 1990-их є занадто ясні – тероризм підриває рух Єгипту до демократичної реформи. Чи існує все-таки якась можливість протистояти цьому? Єгипетське демократичне відродження жодною мірою не може відбуватися паралельно з потужним терористичним тиском на суспільство. Але напади терористів не лише переривають демократичний процес, вони надають державній машині привід для того, щоб стати ще більш репресивною, й при цьому застрахані люди перетворюються з потенційних активістів демократії на пасивну аудиторію. Деякі з таких колишніх активістів після різанини, котра мала місце на каїрських вулицях, усвідомлюючи руйнівні ефекти нападів на майбутнє просування реформ, знаходять розраду в висуванні теорії змови, роблячи припущення, що за нападами можуть стояти органи безпеки, чи іноземне втручання.

Дехто в Єгипті стверджує, що напади стали невід’ємною частиною подій, котрі простежуються у всьому войовничому ісламському русі в світі, інші вбачають в них нове явище, відокремлене від організованого войовничого ісламізму. Проте майже усі оглядачі сходяться на тому, що ситуація, на жаль, ймовірно матиме продовження. Спонукальними причинами водночас стають події на регіональному рівні – ситуація в Іраку й Палестині, та на місцевому рівні – бідність та утиски. Таким чином двері відкриваються до циклу насильства та подібних самогубних акцій терористів.

Хоча „повстання” одного наріжних каменів єгипетського режиму – суддівства – являє собою більш страхаючу перспективу для режиму, аніж навіть тероризм чи будь-які вуличні демонстрації. Вимога суддів надати більші гарантії судової незалежності, є ознакою нової, непередбачуваної енергії, котра заполонила єгипетську політику після десятиліть застою. Те що відбувається в Єгипті є ерозією трьох десятиліть застою й повного підпорядкування суспільства волі правителів, за якого правляча еліта не спромоглася забезпечити громадянам країни ані політичної, ані економічної стабільності. Подібні протести, вважають деякі єгипетські експерти, могли б розпалити демократичні зміни в інших країнах, але можуть не спрацювати в Єгипті, який є недемократичною країною, де суспільні вимоги зазвичай ігноруються [ 10 ].

Однак насильство відбиває загальну ортодоксальність у межах руху реформи, напади, подібні до тих, що мають місце в Палестині й Іраку, здійснені жертвами утиску, насильства і бідності, тими, кого було загнано до глухого кута повної маргіналізації та розпачу. На загал 17-відсотковий рівень безробіття, 50-відсоткова бідність (менше ніж два долари в день), звичні поліцейські катування, разом з високим відсотком молоді серед загальної чисельності країни, стали для Єгипту потенційно вибухонебезпечною сумішшю.

Хоча цей аналіз зовсім не пояснює того факту, чому молоді люди прагнуть підривати себе замість того, щоб приєднуватись до руху за громадянське суспільство. Феномен подібної поведінки молоді можна спробувати пояснити переважаючим існуючим культурним навколишнім


Віктор Каспрук




рейтинг: 38
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
код:
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2017 Разработка: