О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Аби тільки держава не заважала

 07-12-2009 11:32 

Десь наприкінці восьмидесятих та на початку дев’яностих років минулого сторіччя в поле зору відділу по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності УМВС одного з українських обласних центрів колишнього СРСР попав такий собі директор овочевого магазину В.В., який, вочевидь, зазирав у державний карман, переплутавши його з власним. Судова тяганина зайняла певний час, а результатом її було звільнення зі займаної посади та строк умовного покарання без конфіскації майна. Нічого екстраординарного. Тисячі подібних карних справ знаходилися тоді у впровадженні правоохоронних органів.

Але щасливою обставиною для новоспеченого злочинця виявилася проголошена новим партійним керівництвом СРСР політика так званої «перебудови» та «плюралізму думок». Ця подія надала безліч можливостей хвацьким та спритним крутеликам та аферистам, одним з яким він безумовно був. Але не лише їм. Ті економічні негаразди, що спіткали країну в той період, спонукали силу силенну енергійних громадян, що позбулися через інфляцію та недолугу економічну політику держави сталого джерела існування, до активної торговельної діяльності. Базові навички для такої діяльності заклав модернізований радянський лад на чолі із реформатором Горбачовим М.С., який проголосив, що «все, що не заборонено – дозволено» та його політика «відчинених дверей», яка дала змогу громадянам безперешкодно виїжджати за кордон. У будь який спосіб громадяни передовсім західних областей України добували дефіцитний крам, який можна було із зиском збути в сусідніх Румунії, Польщі, Угорщині, Словаччині, а також в Болгарії та Югославії, і на отримані кошти виживати. Багатьом громадянам це дало змогу проводити відпустку разом із своєю родиною на узбережжі Чорного моря в Болгарії завдяки тому, що вони завозили туди певну кількість автозапчастин для «Москвичів» та «Жигулів», які свого часу масово експортувалися в цю країну за часів СРСР, та вигідно їх збували. Але особливо привабливою країною для бізнес - турів була в ті часи Югославія. Туди вивозилися вкрай дефіцитні товари, яких неможливо було знайти у радянських крамницях, а саме сири, ковбаси, шкарпетки, електричні прилади, лопати, сокири, пилки і таке інше. Саме в цій країні окрім пересічних громадян СРСР були помічені й інші «коробейники» - голови колгоспів, директори заводів, фабрик, шкіл, партійні та державні діячі, кандидати та доктори наук та інші впливові особи. Вони активно атакували ВВІРи, щоб спочатку вибрати для себе та членів своїх родин закордонні паспорти, а потім щоб приховати факт, що вони отримували такі паспорти. Бо вже згодом після викривальної статті у пресі розпочалися акції з розвінчання фактів «спекуляції» за кордоном керівниками різних ланок влади товарами широкого вжитку, яких не вистачало у середині країни. Окрім того громадянами жваво атакувалися і банківські установи, які мали право на підставі закордонного паспорта видавати так звані «обміни» - сертифікати, які давали право їх власнику обміняти певну суму грошей на іноземну валюту в країні перебування. Завдяки таким «обмінам» багато громадян майже за безцінь придбали за кордоном давно омріяні ними бувші у вжитку «Жигулі» чи навіть «Волги». Той напіврухомий непотріб був вершиною сподівань пересічного «совка». Хто був розумніший, той просто обміняв сертифікати на гроші і привіз їх додому. Це й були ті первинні кошти, що надали їм можливість для створення у майбутньому перших бізнес - проектів в Україні. Проекти будувалися у різний спосіб. Хтось вивозив з України горілку до Польщі, а там купував меблі чи хутро. Хтось виїжджав до Західного Берліну та купляв відео – аудіо апаратуру, яку потім збував в Україні чи Росії. А хтось приганяв з Німеччини старі автівки і вигідно продавав їх у середині країни. Та найбільш прибутковим виявився бізнес – проект із торгівлі турецькими килимами. В той період зиск складав понад 500 відсотків прибутку. Ніде у світі немає та може і ніколи не було таких вигідних оборудок. З цього бізнесу добре жили усі. І таможня, і прикордонники, і правоохоронці, і самі підприємці. А в місті почав створюватися величезний ринок оптової торгівлі, куди почали з’їжджатися посередники та перекупники зі всієї України. Одночасно відмічався нечуваний як для радянських часів буремний розквіт тотальної корупції, в якій були задіяні майже всі верстви активного населення і чиновництво. І яка, на жаль, існує і квітне і сьогодні. Складається враження, що корупція - невід’ємна умова розвитку українського бізнесу і вона існуватиме у нас, допоки існує бізнес.

На початку розвитку цього бізнесу безумовно траплялися і трагедії і розчарування. Хтось позичив велику суму грошей та прогорів і не зміг повернути, хтось просто погорів і втратив все, що мав, хтось попав у фінансову пастку - кабалу і довгий час відробляв позичені гроші. Оскільки доступу до банківських кредитів пересічні громадяни не мали, то позичали гроші один у одного. Але ті новоспечені бізнесмени, що випливли та піднялися на маленьких оборудках, згодом твердо ставали на ноги, їх бізнес ріс та фінанси зростали. Завдяки цим процесам відбувся природній відбір тих, хто здібний робити гроші і виживати в умовах нестабільної ситуації в країні, коли держава в черговий раз кинула свій народ напризволяще. І таких людей виявилося чимало. Саме вони згодом стали підприємцями середнього та навіть інколи і крупного бізнесу. Хоча загалом крупний бізнес в Україні формувався за іншою схемою.

Вже згодом після отримання Україною незалежності, появи олігархів та крупного капіталу держава схаменулася і почала потрохи прикручувати гайки, а потім розпочала масований наступ на дрібного підприємця, запровадила драконівські закони, ввела непід’ємні податки, і, як наслідок, такий бізнес або припинився зовсім, або сховався у тінь. На мою думку, сьогодні він ледь жевріє.

Громадяни, що звикли до того, що можуть самостійно заробляти собі на існування і на краще життя і ні в кого нічого не просити, потрохи почали розпорошуватися по світах у пошуках кращої долі, або наполегливо винаходити інший, прийнятний за мірками держави бізнес. Сподіваюся, що це тимчасове явище і що країна в подальшому зможе просунутися вперед і значно підняти добробут народу саме завдяки таким підприємливим та енергійним громадянам, які стали бізнесменами наприкінці восьмидесятих та на початку дев’яностих років і які вже виховали дітей, що наслідують їх справу. А людей, що відчули смак власноруч заробленої, а не подарованої не вельми щедрою державою, копійчини, вже ніколи не примусити працювати на «дядька» за жалюгідну милостиню. Адже наші люди не дурніші за інших, а, як на мене, то і розумніші. І ресурсів у нас вдосталь. Аби тільки держава не заважала.

А мій знайомий В.В., якого примусово позбавили колись привабливої та дохідної посади директора державного овочевого магазину, з легкої руки співробітників відділу по боротьбі із розкраданням соціалістичної власності на цій новій ниві протягом двох – трьох років став доларовим мільйонером і кожного разу, коли зустрічав своїх кривдників, запрошував їх до найкращого у місті ресторану, щоб подякувати їм за направлення на шлях істинний.


Олександр Небайдужий


рейтинг: 56
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2020 Разработка: