О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Куди винесуть Україну" хвилі Кондратьєва"?

 17-03-2009 09:54 

Новітня глобальна економічна криза для переважної більшості політиків та науковців була несподіваною. Принаймні, якщо хтось із них і розумів, що не можуть Сполучені Штати нескінченно грати роль такого собі Центрального банку світової економіки і рано чи пізно американські, а затим і світові фінанси почнуть валитися, то все одно залишалися сподівання на порівняно швидкий та легкий вихід із майбутньої кризової ситуації. А от для інших ця криза не стала чимось неочікуваним. Ба більше – для них вона виступає певним закономірним етапом розвитку світової економіки. Етапом, який може стати надзвичайно складним і болісним, а може пройти без надмірних драм, - але все одно не буде легким, оскільки йдеться про чергову зміну парадигми економічного розвитку, про вихід на нові рубежі науково-технічного прогресу. Зміну і вихід, які були прогнозовані заздалегідь.

ХХ століття: закономірності економіки

Те, що економіка розвивається циклічно, через кризи, стало очевидним ще в ХІХ столітті. Скажімо, Карл Маркс вважав кризу 1848-49 років початком європейської пролетарської революції, а опісля того, як його надії не справдилися, з нетерпінням чекав на нову кризу. Натомість російський економіст Микола Кондратьєв (1892-1938), вивчивши величезний емпіричний матеріал, який відображав розвиток Німеччини, Франції, Британії та США у ХІХ столітті та зіставивши індекси товарних цін, курси цінних паперів, рівень зарплати, обіги зовнішньої торгівлі тощо, дійшов висновку про наявність у динаміці економічних процесів закономірних великих циклів, кожен з яких має дві хвилі – підвищувальну й понижувальну. Кондратьєв визначив приблизні часові межі кожного із циклів й описав закономірності обох типів «довгих хвиль» (одночасно охарактеризувавши й короткі хвилі економічної кон’юнктури, які мають інші закономірності). 1926 року Кондратьєв підготував доповідь «Великі цикли економічної кон’юнктури», де стисло сформулював результати своїх досліджень. Він зумів передбачити Велику депресію 1929-33 років до її початку.

Микола Кондратьєв був одним із теоретиків НЕПу в СРСР, виступав проти форсованої індустріалізації і відмови від ринкових механізмів. Ще у 1920-ті роки його тексти стали добре відомі у світі; 1989 року, під час перебудови, праці Кондратьєва були перевидані в СРСР. Досліджені ним тривалі цикли економічного розвитку (40-60-х років) звуть «кондратьєвськими». А життя Миколи Кондратьєва закінчилося в ҐУЛАҐу...

Світова економіка після Великої депресії 1929-1933 років пройшла кілька стадій розвитку, підвищувальних і понижувальних довгих хвиль, уперше описаних Кондратьєвим. З 1933 по 1948 роки мала місце понижувальна хвиля. Після кризи 1949 року до середини 1970-х років тривала підвищувальна хвиля, якій були притаманні подорожчання робочої сили і капіталів, а також активне технологічне оновлення виробництва. У цей період зростаюча європейська й американська промисловість відчували потребу в робочій силі, яка ввозилася з країн периферії (що спричинило цілий ряд пізніших проблем, але про це пізніше). У західному суспільстві панував кейнсіанський підхід, реалізовувалися принципи соціальної держави. Різко зріс освітній рівень населення, вища освіта стала масовою. Саме на цей час припадає початок і розвій науково-технічної революції (НТР), початок польотів у космос, висадка людини на Місяці, започаткування атомної енергетики, зрештою, створення прототипів персональних комп’ютерів.

Однак на початок 1970-х років глобальна господарча система опинилася в серйозній кризі. Нафтове ембарго з боку арабських країн було лише поштовхом до неї. Немалою мірою до кризи спричинилися конфлікти в істотно зміненій соціальній структурі суспільства, як актуальні, так і потенційні. Адже, з одного боку, серед людей найманої праці тепер були представники недавно привілейованих професій, з іншого боку, значна частина робітництва за рівнем доходів і стилем життя наблизилася до середнього класу чи увійшла до його складу. Велику роль зіграли події 1968 року у Франції, США, інших країнах західного світу, які засвідчили необхідність помітної корекції чинного соціально-економічного курсу. Держави комуністичного табору у ці ж роки в переважній більшості почали відмовлятися тією чи іншою мірою від колишньої напівавтаркії (яка була характерна для всіх їх, крім Югославії) і вливати свої господарчі потужності, хоча й під суворим партійно-державним контролем, до світової економіки. А разом із тим проведена у колишніх колоніях Заходу модернізація відкривала широкі можливості для використання ресурсів периферії по-новому.

Емпірично доведено, що підвищувальні і понижувальні хвилі, що чергуються у світовій економіці, мають специфічні риси. Тривалість хвиль у проміжку 1790-2008 років коливалась головно у діапазоні 15-30 років. Понижувальні хвилі охоплюють періоди екстенсивного освоєння центрами індустріального суспільства ресурсів світової периферії. В період понижувальних хвиль фінансові операції мають пріоритет над вкладеннями у виробництво, підпорядковуючи його своїм інтересам. Процентна ставка внаслідок активного накопичення капіталів має тенденцію до пониження. Робоча сила також дешевшає чи, принаймні, не дорожчає, оскільки пропозиція на ринку праці перевищує попит. Продовольчі ціни загалом мають тенденцію до зменшення. Понижувальні хвилі характерні прогресом комунікацій, від транспорту до зв‘язку, і повільним розвитком технологій виробництва.

Підвищувальні хвилі, навпаки, характеризуються швидким технологічним прогресом індустрії. Робоча сила дорожчає, оскільки потреба у кваліфікованих фахівцях росте. Капітали також виявляються дорогими, стимулюючи ріст продуктивності праці. Суспільна цінність знань зростає. Підвищувальні хвилі змінюють понижувальні, коли втрачає ефективність екстенсивне використання освоєних на певний момент ресурсів світової економіки, а позитивний результат може дати лише максимально раціональне їх використання. Зміна хвиль у глобальному господарстві відбувається через більш-менш тяжкі економічні кризи (одну чи кілька), в яких на перевиробництво (традиційне періодичне лихо ринкової економіки) накладаються ще й системні суперечності світового хазяйства. Неможливість подальшого еволюційного розвитку світового хазяйства знаходить вираз у перенакопиченні капіталу, для вигідного вкладення якого не залишається місця і який розхитує всю фінансову систему.

Новітня глобалізації і її виміри

З початку руху останньої понижувальної хвилі почалося масове перенесення промисловості в зону світової периферії, що на 2008 рік стала радше не суто сировинною, а промислово-аграрною периферією. Одночасно політика технологічного переоснащення індустрії зі ставкою на висококваліфікованих (а тому й дорогих) працівників значною мірою змінилася орієнтацією на масову дешеву робочу силу в країнах «третього світу» у поєднанні із невеликою кількістю "золотих комірців" – як у цих країнах, так і, головним чином, у розвинених державах. Успішність нової політики забезпечив швидкий розвиток комунікаційних технологій, передусім пов‘язаних із сферою управління: комп‘ютери, Інтернет, мобільні телефони, супутниковий зв‘язок тощо. Водночас помітно сповільнився розвиток науки та принципово нових технологій; космічна експансія – один із символів попередньої хвилі – загальмувалася і майже спинилася; не були здійснені технологічно можливі вже наприкінці ХХ століття пілотовані польоти до Марсу та Венери. Замість “зірок над головою” і “зірок людських душ” на перший план висунулася фінансова експансія. Різко зросла швидкість переміщення капіталів, виникли майже ефемерні електронні гроші. Національні монополії з країн «першого світу» нерідко перетворились на транснаціональні корпорації (ТНК). Ідеологія кейнсіанського розвитку змінилася неоліберальною доктриною відкритої економіки і мінімізації державного втручання. Нова господарська епоха одержала назву доби фінансово-економічної глобалізації.

Унаслідок глобалізації 1975-2008 років цілі регіони планети перетворилися з аграрних на промислові (в тому числі й агропромислові, з високорозвиненим товарним сільським господарством). Сотні мільйонів людей залишили традиційні натуральні господарства, ставши найманими працівниками, але в країнах без традицій демократії та розвиненої ринкової економіки. Водночас у «старих індустріальних країнах» уряди стали проводити той чи інший варіант політики «скидання тлущу»: ліквідацію чи обмеження соціальних здобутків, тотальну приватизацію, зниження державних витрат на освіту та інші суспільно значущі сфери. Відтак піднесення споживчих ринків країн промислової периферії не могло перекрити зростаючий дефіцит попиту в розвинених країнах, де значне число працівників стало реально одержувати меншу (хоча номінально, у кількості знецінюваних грошей, може, й вищу) винагороду за ту саму працю, що і раніше.

Сучасна глобалізація, так само, як і перша (до 1914 року) мала умовою і наслідком практично вільне переміщення капіталів з однієї зони планети в іншу, проте без такого ж вільного пересування робочої сили, за винятком хіба що висококваліфікованої. З одного боку, це зумовлено тиском зі сторони транснаціональних корпорацій (вони мають можливість обирати будь-який із національних ринків праці, в тому числі й ті, де не діє або діє вельми неефективно трудове та соціальне законодавство, ба більше – де як наймані працівники, так і місцеві власники не мають політичних прав. А це може дати чималий фінансовий зиск. Так само, як і використання ресурсів нелегальних трудових мігрантів до індустріально розвинених країн, де вони є майже безправними – з суто економічного погляду це також є досить вигідним. З іншого боку, відмова від повністю вільного пересування робочої сили зумовлена як соціально-економічно, так і політично. Адже ніким не контрольований рух сотень мільйонів трудових мігрантів з країн периферії здатен просто затопити розвинені країни, зруйнувати їхню соціальну та житлову інфраструктуру, не кажучи вже про мовне і культурне середовище. А це означатиме не тільки крах західної ідентичності, а й розвиненої ринкової економіки як такої (вперше щось подібне сталося в часи занепаду Римської імперії). Тому навіть у тому випадку, якщо абстрагуватися від ролі транснаціональних монополій у сучасному світі, вільний рух робочої сили (бодай на рівні перед 1914 роком, коли, скажімо, під час першої російської революції більшовик Григорій Петровський на рік змушений був виїхати до Німеччини, щоб працювати там за фахом робітника-металіста) ще дуже тривалий час не можна буде навіть уявити, бо такий рух означатиме крах усієї цивілізації, а не лише т. зв. "золотого мільярду", як це нерідко стверджують неомарксисти та антиглобалісти лівого штибу.

Тим часом соціальні системи периферії продовжують викидати мільйонні маси мігрантів до країн цивілізаційного центра. При цьому докорінно змінився характер міграційних процесів: якщо в 1960-і та на початку 1970-х років міграція з колишніх колоній та напівколоній на Захід була пов‘язана зі зростанням там попиту на некваліфіковану робочу силу, то з початку 1990-х масове переселення вихідців із багатьох країн периферії до Європи, Австралії та частково до Північної Америки одержало кілька принципово нових спонукальних чинників. По-перше, йдеться про певну інерцію минулого часу, підживлену бурхливими соціально-модернізаційними процесами Півдня і прагненням його населення швидко долучитися до стандартів життя розвинених держав, змінюючи не соціальний час, а географічний простір. По-друге, "комплекс колонізатора", який склався у західній культурі впродовж тривання попередньої хвилі, вимагає певної спокути, і тому цілий ряд колишніх колоніальних імперій (Велика Британія, Франція, Голландія, Бельгія) приймають до себе закритичну кількість мігрантів з Африки, Індокитаю, арабського світу, Індонезії (при цьому виставляючи бар‘єри на шляху трудової міграції зі Східної Європи), забезпечують цих мігрантів соціальними гарантіями і надають їм фактичну національно-культурну (і релігійну) автономію. Втім, цей комплекс поширився не лише на екс-імперії, а і на Скандинавію та Німеччину. По-третє, має йтися про цілеспрямовану діяльність радикальних ісламських політиків теократичного взірця, які спонукають масову міграцію до населених "гяурами", "невірними" держав із метою докорінної зміни там демографічної ситуації і загарбання цих держав зсередини. Іншими словами, йдеться про реалізацію радикально-ісламського джихаду, який передбачає створення "всесвітньої ісламської нації". Нарешті, йдеться про силове витискування частини населення периферії з місць його проживання диктаторськими режимами, а відтак певні групи біженців потрапляють до економічно розвинених держав.

За цієї ситуації, поглибленої величезними витратами Заходу на війну в Іраку, отже, непродуктивним споживанням, неминучими виявилися настання нової кризи і поява спонук переходу до нової кондратьєвської хвилі. Почалася ця криза падінням кредитної піраміди у США, споживчого центру планети (до 40% глобального споживання і 25% забруднення довкілля). Великі маси середньозабезпечених американців виявилися не у змозі набувати нові статки – навіть у колишніх розмірах – та виплачувати найдешевші кредити. Схожі проблеми з‘явилися в Канаді та Євросоюзі. До цього додалося несумірне ні з якими суто економічними чинниками спекулятивне зростання цін на нафту і газ (населення та промисловці під час піку цін купували вуглеводні за цінами, які, за оцінками експертів, утричі перевищують оптимальні).

Доктрина дешевої робочої сили й деградація людини

Під час останньої понижувальної хвилі у діловому світі, як уже говорилося, панувала доктрина дешевої робочої сили. Конкурентоспроможність підприємств і національних економік у цілому ставилася у пряму залежність від величини зарплат, обсягів бюджетних витрат, розмірів державної власності та дешевизни національної валюти. Чим ці показники нижче, тим більш ефективна економіка. До якоїсь межі це було справедливим, але потім з‘явилися, можливо, спершу не такі очевидні, але відчутні контртенденції.

Справа далеко не тільки в самому по собі здешевленні робочої сили, яке робить збитковим виробництво товарів у колишній кількості і на чинному техніко-технологічному рівні. Йдеться про більш серйозні речі. Скажімо, про різке зростання обсягів функціональної неграмотності (за начебто практично повної загальної грамотності, тобто вміння прочитати текст чи скласти докупи цифри). Поняття функціональної неграмотності означає нездатність громадянина цивілізованого суспільства виконувати свої елементарні професійні, громадські та життєві обов‘язки внаслідок невміння оперувати зі змістами, які стоять за інформаційними потоками, простіше кажучи, бачити за літерами і словами тексту певний світ сенсів, який, у свою чергу, надається до використання у повсякденній діяльності людини. Називають різні безпосередні причини зростання числа функціонально неграмотних осіб – від репродуктивного, суворо алгоритмізованого мислення і низького рівня загальної культури до пасивної стратегії поведінки як суспільного стандарту, але все це випливає із стратегії останніх десятиліть на зниження державних витрат (в тому числі й на освіту, з якої вилучається все "непотрібне") та курсу на зниження ціни робочої сили (звідси пасивні алгоритми поведінки).

Філософи і футурологи зазначають, що змінюється парадигма в освіті, йде перехід від освіти як результату на все життя до освіти як процесу впродовж усього життя. Проте реальністю такі настанови стали тільки в декількох країнах, і то останнім часом там відбувається певне згортання процесів неперервної освіти та самоосвіти чи, принаймні, їхнього звуження до суто прагматичних рамок. Один із всесвітньо значущих результатів цього всього надзвичайно наочний. "США щорічно витрачають майже 400 мільярдів доларів на освіту від дошкільної до середньої включно, тобто приблизно по 7000 на одного учня. Тим не менше 60% учнів середньої школи не вміють достатньо добре читати, щоб освоїти підручники, третина випускників шкіл не володіє знаннями з математики, потрібними для теслі-початківця, і майже третина молодих дорослих не може показати на мапі Тихий океан”. Це не Наталія Вітренко, - це пишуть Хайді й Олвін Тофлери, знані західні науковці і, до певної міри, апологети “американської цивілізації” як своєрідної “соціально-технологічної лабораторії людства”.

З іншого боку, як противага прагматично-утилітарним тенденціям, спроба створити національну програму підтримки читання була здійснена недавно у Великій Британії, задіяні були великі державні ресурси і кошти приватного бізнесу. Але це вже, видається, дія за логікою наступної хвилі.

І ще один наслідок економічної парадигми останніх десятиліть. Скажімо, число учнів у школах для дітей із відставанням у розвитку мовлення в Німеччині за п’ять років виросло на 58%. А в Англії кожна третя дитина помітно відстає у мовленнєвому розвитку, тож владі довелося впроваджувати спеціальні “аварійні” програми для першокласників. Фахівці вважають, що все це – результат дефіциту особистого спілкування. Батьки приходять увечері додому втомлені і розмовляють з дітьми тільки скупими односкладовими реченнями. Ще гірше, якщо «нянька» для дитини – це телевізор. Неживе спілкування не додає слів до активного словника дитини.

Іншими словами, у разі тривалого здійснення економічної стратегії здешевлення робочої сили та скорочення державних витрат, а відтак залучення всіх дорослих членів сім‘ї до тієї чи іншої форми повної зайнятості такі наслідки, як щойно описані вище, неминучі; але масштабні прояви затримок дитячого розвитку та функціональної неграмотності дорослих призводять до неможливості дальшого розвитку наукоємної економіки і стають однією із причин системної кризи.

До речі, крах спершу іпотечної, а потім кредитної "бульбашки" у США і в багатьох інших країнах світу – також наслідок панування доктрини дешевої робочої сили. Адже, з одного боку, будівельникам, автомобілебудівникам, продуцентам товарів масового попиту, туроператором тощо треба повсякчас збувати свої постійно зростаючи обсяги товарів, з іншого боку – цього не дає робити принцип орієнтації на дешеву робочу силу. Розв‘язання цього вузла найпростішим (але далеко не найбільш ефективним з огляду на стратегічну перспективу) чином здійснюється через нарощування маси кредитів. Тоді товари розпродаються; але ж робоча сила все одно оплачується за мінімально можливими ставками, отож кредитори починають брати нові кредити, щоб виплатити старі, не знижуючи свій рівень споживання (не завжди надмірний) Урешті-решт кредитна "бульбашка" неминуче лускає – і лускатиме завжди, можливо, значно більш болюче, поки не зміниться певна парадигма.

Можливість змін: об‘єктивні та суб‘єктивні виміри

Як зазначив російський дослідник Олег Федоров улітку цього року, ще до переходу кризи у гостру стадію, "запізніле і хаотичне повернення урядів до традиційної кейнсіанської політики не дозволить зупинити негативні процеси в економіці. Якщо системні заходи задля розв‘язання суперечностей, які викликали кризу, не будуть вжиті впродовж 2009-2010 років, після завершення падіння почнеться депресія, здатна тривати до 2013 року. Внаслідок граничного спаду у світоекономіці можна чекати на загальносвітове скорочення числа вироблюваних промислових товарів і сільськогосподарської продукції на 25-45% і більше".

Теоретично криза зміни хвиль може бути пройдене за відносно "м‘яким" сценарієм. Для цього потрібно було б замінити політику здешевлення робочої сили політикою підвищення зарплати і підняття освітнього рівня найманих працівників (що неминуче вимагатиме скорочення робочого тижня). Політика ліквідації «соціальних витрат» має бути заміщена розширенням соціальних гарантій, включаючи високий безплатний рівень медицини й освіти. Спонтанна інфляція за такого сценарію легко може бути зупинена через обмеження цін на вуглеводневі енергоносії достатніми прибутками, залучення значних коштів у техніко-технологічне переозброєння всіх систем виробництва (з тим, щоб забезпечити вдвічі більший обсяг товарного продукування за вдвічі менших витрат енергії, трудових ресурсів та сировини, про що писав у доповіді Римському клубові й у книзі “Фактор 4” у середині 1990-х знаний економіст Ернест фон Вайцзекер) та відновлення на цій екологічно доцільній основі індивідуального і групового споживання. При цьому мала б відбутися істотна зміна «управлінського персоналу» у вигляді політичних та економічних еліт і радикальна трансформація панівних суспільних ідеологій та соціокультурних настанов.

Це, так би мовити, оптимістичний сценарій. Але більш вірогідним видається помірковано-песимістичний сценарій зміни хвиль. Йдеться про тривання інфляційних процесів, які за якийсь час накладуться на скорочення обсягів промислового і сільськогосподарського виробництва, зайвим поштовхом до чого стануть періодичні стрибки цін на вуглеводневі енергоносії (це при тому, що з кінця літа 2008 року ці ціни істотно пішли вниз, але суб‘єктивні чинники, які штовхали їх догори, залишилися). Серйозне скорочення ринків матиме наслідки для всіх – й індустріалізованого центру світової економіки, і для периферій різного ґатунку, як у плані скорочення споживання, так і в плані серйозної зміни його структури. Економічний спад перейде у тривалу депресію, впродовж якої і відбудуться змушені системні зміни світової економіки. Нові і "заблоковані" сьогодні ТНК технології почнуть масово впроваджуватися в практику і допоможуть істотно здешевіти (сировина, енергія, жива робоча сила) як промислову, так й аграрну продукцію. При цьому відбудеться зростання попиту на висококваліфіковану робочу силу, загостриться конкуренція, успішне керування компаніями вимагатися значно більш ґрунтовних технологічних і соціальних знань. Значення вуглеводневих енергоносіїв, очевидно, впаде; під впливом кризи відбудуться серйозні прориви в освоєнні потужних і більш дешевих джерел енергії. Це вимагатиме дещо більшого часу, у порівнянні із першим сценарієм, але результати будуть в багатьох рисах схожими.

Іншими словами, економічне зростання відновиться, але вже можуть стати очевидними його об‘єктивні межі, хоча, звичайно, йтиметься тільки про наближення до них за деякими параметрами, що вони, до того ж, за певних умов є змінними і можуть бути розширені.

Незалежно від сценаріїв, криза, найшвидше, може призвести до певного відродження протекціонізму, як у багатих країнах Заходу, так і в державах периферії. Новий протекціонізм стане знаряддям глобальної корпоративної конкуренції. Ті ТНК, які контролюють ринки виробництва і збуду одних держав, будуть захищати їх від домагань капіталу інших держав. Разом із тим взаємозалежність економік зросте ще більше: у «старих індустріальних державах» почнеться своєрідна нова хвиля реіндустріалізації, спрямована передусім на випуск засобів виробництва, призначених для докорінного оновлення промисловості периферії. Загострення корпоративної конкуренції своїм зворотнім боком матиме зростання числа політичних конфліктів у світі, оскільки докорінні зміни розподілу сил на ринках та їхній своєрідний "злам" вимагатимуть геополітичного або навіть воєнного втручання. Водночас відбудеться чимало корпоративних поглинань і світова економіка стане ще більш монополізованою, тоді як дрібні підприємства – номінально незалежні – займатимуть "ніші" між сферами інтересів великих корпорацій.

Але йтиметься не тільки про нестабільність у міждержавних стосунках. Як засвідчив досвід минулих структурних криз, розвиток пов‘язаних із ними подій неминуче обернеться серйозними проблемами всередині цілого ряду держав. Можливими стануть різкі зміни усталених було політичних інституцій, вихід на перший план нових сил і лідерів, які ще недавно здавалися другорядними, а той й маргінальними. Як ліві, так і праві політичні сили різних країн, поза сумнівом, спробують домогтися реалізації саме своїх варіантів розв‘язання кризи. І які саме настанови візьмуть гору, залежатиме не тільки від об‘єктивних умов, а від сплетінь раціонально невираховуваних суб‘єктивних чинників.

Скажімо, впливові політичні сили Росії роблять ставку на поглиблення й посилення всіх кризогенних чинників, на максимальне загострення всіх чинних і потенційних суперечностей та антагонізмів. Про це пише, скажімо, генерал-полковник Леонід Івашов, один із провідних геополітичних стратегів чинної російської політичної еліти: "Сучасна модель буття, заснована на ідеології монетаризму, має бути змінена на користь буття духовно-свідомого. В цьому – порятунок людської цивілізації. Зробити це можливо, лише пройшовши через горнило кризи світової фінансово-економічної системи, де криза – спосіб позбавити реальної влади глобальний олігархат... Таким чином, людство одержить шанс на порятунок. Так що хай живе глобальна, безпощадна, очисна фінансово-економічна криза!". Проте, як зазначає знаний російський експерт Юлія Латиніна, глобальна фінансова криза (отже, різке падіння платоспроможності покупців російських енергоносіїв) означатиме щонайменше ступор, а найшвидше – катастрофу сировинно-орієнтованої російської економічної системи з відповідними резонансами у політиці.

Чи не найскладнішою проблемою за реалізації будь-якого сценарію зміни хвиль є проблема міграції з периферії до західних країн, оскільки тут діє ціла гама факторів. Але зрозуміло, що ця проблема не виллється у новітню "єдність пролетарів усіх країн", оскільки цивілізаційні бар‘єри між цими "пролетарями" значно більш серйозні, ніж між різними класами суспільства. Єдиний шлях подолання найбільшої у сучасному світі міжцивілізаційної прірви між євроатлантичною та ісламською "великими" соціокультурними системами – це прискорена модернізація та релігійна реформація самого мусульманського суспільства на ґрунті його іманентних чинників, але з урахуванням загальносвітового досвіду. Навряд чи це все відбудеться швидко, але зміна хвиль може прискорити процеси в ісламському світі.

Але всі ці соціально-економічні процеси відбуватимуться тими шляхами, про які щойно йшлося, чи подібними до них за умови, якщо у ближчі десятиліття не відбудеться всепланетної кліматичної катастрофи, яка радикально змінить умови існування людства. Іншими словами, перед цивілізацією сьогодні стоїть дуже складне завдання – зміна парадигми економічного розвитку одночасно з радикальною екологізацією глобальної економіки.

Що стосується безпосередньо України, то сюжети, пов‘язані із її переходом від однієї “кондратьєвської хвилі” до іншої можуть стати предметом окремої статті. Тут же варто зазначити, що цей перехід може стати значно більш болісним, ніж для ряду сусідніх держав. Адже розвиток і, головне, оновлення інфраструктури тут в останні два десятиліття були або загальмовані, або помітно викривлені; експлуатувалися застарілі основні виробничі фонди, тільки-но почалася їхня модернізація; вкрай недостатньо залучалися іноземні капітали до реального сектору; стратегія дешевої робочої сили мала своїм головним наслідком “вимивання” за кордон найкваліфікованіших фахівців – від сантехніків до астрономів, бо ж ця дешевизна за межами України не була настільки брутальною. Але водночас існує достатньо чинників, які можуть сприяти швидкій адаптації України до нових умов; серед них, скажімо, та сама інфраструктурна й комунікаційна відсталість – адже не потрібно буде ламати щось, збудоване лише кілька років тому, щоб використати найновіші науково-технологічні розробки. Одне слово, на перший план виходять суб‘єктивні чинники, від яких залежить, чи скоро буде знайдена формула виходу України з кризи і як виглядатиме ця формула.


Сергій Грабовський


рейтинг: 75
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2020 Разработка: