О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Так українці чи хохли?

 11-05-2017 21:28 

Уявити, щоб німець, народжений у Німеччині, який проживає в ній півстоліття, не знав, не говорив і, головне, зневажав німецьку мову, не те, що важко, а практично неможливо. Особливо тим, хто бував у Німеччині. І в Угорщині так, і в Італії, і в Польщі, і в Швеції...
До речі, у Франції першим пунктом Етичного кодексу французького вчителя записано, що він має плекати й пропагувати рідну французьку мову.


А от в Україні такого багато: прожити все життя, носити в кишені український паспорт, їсти українське сало, знати навіть англійську мову й принципово не спілкуватися українською.

Цей феномен вивчають науковці, політики. Й просто вдумливі громадяни, які діляться своїми спостереженнями в соцмережах.
Ось дописи двох блогерів на цю тему.

Перший допис.

«У київській аптеці два віконця. Черга. Кожен набір ліків оголошується як у театрі - лунко, без інтершумів.

В одному провізор - безкомромісна русская, яка строго говорить із клієнтами по-московськи. У другому - українською.

Дійшло до діда, який заговорив у віконце, те, що друге, - по-українськи. Відповідь - чемна, по-українськи.

І всій черзі до тих мовних нюансів ніби й начхати. Нудьга, потилиці, вигуки: "Што дальше!"

А той дід на секунду відійшов із пакетиком і згадав: ще щось не докупив! Але... друге віконце вже зайнято. І він почалапав до першого - де безкомпромісна московська.

І що я бачу: україномовний дід з першого свого слова перекидається на русскоязичного і парочкою вони щебечуть, ніби десь на метро «Ахотний ряд».

Що за диво? Бачу,що продавчиня з другого віконця легенько покосилася: "Невже ТОЙ САМИЙ дід?"

А мені вкотре стало очевидним: наскільки чутливо пеленгує нейтральний "київський натовп" мовні прєдпочтєнія. Як примхливо вибудовує свої мовні стратегії "поза хатою". І як багато українофонів капітулюють перед громкоґоворящіми русскіми ще до того, як відкриють уста.

І це в москвомовному Києві, де за статистикою 86% українців. З такими сумирними людьми жодної мовної війни не розв'яжеш.
Ну а кинути у московку з першого вікна пачкою валідолу? Щоб та згадала, в якій країні й кому вона слуга у тій аптеці? Нє-нє!
Так не буває. Хіба у казці про Ларису Ніцой. Але хто вона для 86% "аптєчних дєдов"? Нарушитєль Пакту "Нє навязивайтє мнє сваю мову".
- Што дальше?»

Яка красномовна картинка з натури, чи не так?
А ось і другий пост у Фейсбуці.

«Хто є украінці за своєю природою? Кріпаки, які завжди плазують перед "хазяєвами жизні", чи народ, для якого й війни не треба - здадуться без бою? Адже "какая разніца"?Чомусь згадала Донбас,в якому теж колись жила,для мешканців якого важливо було "ліш би калбаса дішовая била". Не знаю, для чого це пишу, адже для більшості українців речі матеріальні вже давно стали значно важливішими за духовні. Оце й призвело і до втрати Криму, й до війни на Донбасі».

Не можна не погодитися з такою народною аналітикою. Та не хочу закінчувати «мораліте». Бо не можна сказати краще, ніж Віктор Баранов у своєму вірші...

До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..


Людмила Стельмах (Кучеренко)




рейтинг: 23
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
код:
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2017 Разработка: