О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Олександр Ємець: безкомпромісний майстер компромісу

 05-01-2009 11:42 

За сум‘яттям політичних та економічних проблем українська громадськість якось забула про ювілей одного із далеко не останніх вітчизняних політичних діячів кінця ХХ століття. Першого січня 2009 року Олександрові Ємцю офіційно виповнилося б 50 ("офіційно" – тому, що насправді він народився 27 грудня, проте у метриці з якихось причин було записане саме 01.01.1959). А 28 січня виповниться вісім років з дня його загибелі за досі не вповні з‘ясованих обставин. Тож спадає на думку, скільки б міг зробити цей непересічний політик, якби з нами залишалися його воля до знаходження оптимального рішення і вміння вибудовувати корисні для країни компроміси.

Формальна біографія Олександра Ємця досить коротка. Народився у селі Велика Медведівка на Хмельниччині. Батько – директор сільської восьмирічки, мати – сільський фельдшер. 1981 року закінчив відділення психології філософського факультету Київського держуніверситету, куди вступив (показово!) із третьої спроби. Працював вихователем у прийомнику-розподільнику для неповнолітніх, викладачем дитячої психології, науковим співробітником кримінологічної лабораторії. Заочно закінчив Київську вищу школу Міністерства внутрішніх справ СРСР ім. Фелікса Дзержинського, де здобув фах правознавця.

1988 року Ємець приходить у політику, стає одним із ініціаторів створення неформальних громадських об‘єднань. Через два роки його обирають до Верховної Ради – тоді ще УРСР. Він – народний депутат України 1-го, 2-го та 3-го скликань. З квітня 1993 року по липень 1994 року – міністр у справах національностей і міграції. З березня по серпень 1996 року – віце-прем'єр-міністр України з політико-правових питань. Обіймав посади різного рівня у парламентських комісіях та комітетах. Ще у студентські роки одружився зі своєю однокурсницею Тетяною Лященко, мав двох синів.

Ось, власне, наче й усе. Але...

Але чому раптом успішного, як на ті часи, молодого – ще немає тридцяти – служителя радянської Феміди, на думку багатьох його колег, "понесло"? Добре оплачувана робота, новенька чотирикімнатна кооперативна квартира, можливість стрімкої кар‘єри (хороші знання, викладацький хист, вміння швидко знаходити спільну мову з людьми), дружна сім‘я – чого ще треба? Хотілося зайнятися ще й політикою? То можна було вельми успішно "коливатися з лінією партії", яка у перебудові часи показувала в напрямку помірної лібералізації. Але Ємець, беручи активну участь у створенні нових громадських організацій, балансує на грані дозволеного і нерідко переступає її, ризикуючи роботою, кар‘єрою, власне, і всією долею – власною і сім‘ї. Бо ж тоді невідомо було, куди що повернеться... Чи, може, Ємець своїм аналітичним розумом вже тоді вирахував нагальну об‘єктивну суспільну потребу руху до свободи і вирішив зробити все від нього залежне, щоб пришвидшити цей рух?

...Академік Мирослав Попович згадував, як Олександр Ємець 1990 року виборював собі депутатський мандат. Мовляв, стояв Сашко у скромному пальтечку із закороткими рукавами біля станції метро і говорив у мегафон. Агітував за себе, а водночас – і за певне коло демократичних ідей. Стояв на холоді, годинами, і знаходив вірні слова. Чи ходив дворами і спілкувався із потенційними виборцями. Не було в нього ані грошей, ані армії романтиків-добровольців – як, скажімо, у знаних поетів, котрі тоді пішли в політику. Та й не був ніколи Ємець романтиком у розхожому сенсі цього слова, стверджує Попович, умів подбати про себе, не кидався з гучними вигуками на амбразури... а водночас бажання служити людям було написане на його обличчі і був він, коли треба, людиною сміливою аж до відчайдушності.

І при тому йшов на вибори він тоді не як рухівець, а як член Компартії – щоправда, як один із активістів "демократичної платформи" у ній. Звісно, змістовно його погляди тоді вже аж ніяк не були комуністичними, проте Ємець не вважав, що варто бігти попереду пересічного виборця свого округу – все потрібне відбудеться свого часу, треба тільки робити крок за кроком.

Не розучився орудувати мегафоном Олександр Ємець, вже знаний політик, і через десять років – коли у Верховній Раді після президентських виборів 1999 року утворилася нова більшість, яка підтримала новопризначеного прем‘єра Віктора Ющенка, проте ліве керівництво парламенту не хотіло визнати нові реалії. Вибухнула парламентська криза – з бійками з сесійній залі, блокуванням трибуни, відмовами голови Ради проводити засідання тощо. Тоді Ємець, керуючи у залі засідань однодумцями через мегафон, зіграв одну із головних ролей у тому, що одні назвали "оксамитовим переворотом", інші – "оксамитовим шахрайством", але так чи інакше внаслідок цих подій Верховна Рада знову стала дієздатна.

Чіткість його думки і вміння працювати з іншими людьми, виокремлюючи головне, відзначало багато сучасників. Вони стали в пригоді Ємцеві, коли 1993 року він був призначений керівником міністерства у справах національностей і міграції – міністерства, яке треба було створити ледь не на порожньому місці. Не так багато діячів з демократичних кіл, до речі, мали і мають хист до менеджменту, до роботи у структурах виконавчої влади. У Ємця цей хист, на загальну думку, був. Інша справа, що про цей хист влада згадувала тільки у кризових ситуаціях. 1993 року крайньої гостроти набуло кримськотатарське питання; кудись зникала допомога репатріантам, у пресі півострова велася шалена пропагандистська кампанія проти кримських татар, офіційний Сімферополь погрожував Києву ледь не негайним відокремленням автономії у разі, якщо буде визнаний "незаконний" Меджліс і бодай хтось із українських міністрів встановить із ним контакти. Цим "кимось" якраз і став Олександр Ємець – і з‘ясувалося, що небо не впало на землю, навпаки, найзатятіші проросійські шовіністи Криму змушені були відійти на другі ролі, у політичну тінь...

Що, до речі, забулося сучасними політологами: після призначення (точніше, повернення) на посаду прем‘єра комуніста Віталія Масола Ємець подав у відставку. З принципових міркувань. Хоча той же Мирослав Попович вважав свого молодшого колегу по "демократичній платформі" КПРС, а потім – по утвореній на її основі Партії демократичного відродження, де якийсь час вони обидва входили до числа співголів, аж надто "політично всеїдним". Може, й так. Не раз Ємець ішов на компроміси там, де інший, може, і відмовився від них. Але це була його позиція – залагоджувати гостру ситуацію на основі досягнення рівня мінімально можливої шкоди для країни. Професор політології Олексій Гарань згадував, що Ємець йому казав: в умовах неусталеної державності, коли немає чітких державних кордонів, коли існує проблема державної мови, треба працювати з тими, хто опинився на чолі держави. Адже ситуація надзвичайно ненадійна: у будь-який момент терези можуть хитнутися в інший бік, і від незалежності залишаться лише спогади. А коли ти поряд із тими, хто відповідає за ситуацію в країні, то у будь-який момент маєш змогу проштовхнути ті чи інші рішення, які не дадуть терезам похитнутися в небажаний для незалежності бік.

Другий раз Ємець виявився потрібний в уряді тоді, коли загальмувався процес прийняття Конституції України. Не таємниця, мабуть, що оточення президента Леоніда Кучми прагнуло закріпити на рівні Основного Закону майже необмежені владні повноваження глави держави, мотивуючи це тим, що існує нагальна потреба зосередження важелів управління політичним та економічним життям в одних руках. Натомість у парламенті, де ліві партії контролювали майже половину місць, існувало відчутне прагнення у тій чи іншій формі закріпити "владу Рад", тобто неефективну і віджилу систему керування. Здавалося б, Олександр Ємець мусив беззастережно виконувати президентську програму – на те його й поставили на високу віце-прем‘єрську посаду, щоб він "прочавлював" через парламент потрібний главі держави варіант Конституції, а в разі потреби – забезпечував його ухвалення на референдумі. Проте сталося інакше. Ємець, як виявилося, мав власну думку з приводу того, який саме Основний Закон потрібен державі, і не боявся її обстоювати перед президентом; до честі Леоніда Кучми, він дослухався до аргументів. В результаті ухвалення 28 червня 1996 року Верховною Радою загалом демократичної Конституції стало результатом зусиль не тільки Олександра Мороза та Михайла Сироти (на першому плані були вони), а й Олександра Ємця, який доклав для цього чимало зусиль, які, втім, широка публіка не спостерігала на телеекранах...

Утретє Ємця покликали у виконавчу вертикаль під час акції "Україна без Кучми", коли влада якщо і не лежала на вулиці, то могла опинитися там. Важко сказати, як конкретно діяв би він на посаді голови СБУ у кожній конкретній ситуації, зрозуміло лише, що не став би робити спецслужбу знаряддям поточних політичних інтриг – і не той був у нього характер. Але (саме тому?) – нам не судилося побачити його у цій ролі.

Взагалі, це окрема тема – негативна селекція в українському політикумі внаслідок загадкових автокатастроф. Останній з таких випадків трапився 25 серпня 2008 року, коли під містом Узин (Київська область) загинув лідер Трудової партії України народний депутат Михайло Сирота. Місце аварії було негайно прибране, тож обставини катастрофи встановити навряд чи вдасться. А перед тим 2003 року розбився автомобіль, в якому їхав член об’єднання «Антимафія» екс-депутат Анатолій Єрмак, що брав тоді участь у розслідуваннях корупційної діяльності низки політиків-високопосадовців. 1999 року загинув лідер Руху В‘ячеслав Чорновіл, без якого політичний ландшафт країни вмить став іншим. А ще ж у 1996 році була вже забута майже всіма смерть на трасі Одеса-Київ сорокалітнього депутата, голови комісії Верховної Ради з контролю за приватизацією, лівого політика за переконаннями й економіста за фахом Сергія Драгомарецького. Схоже, що загибель Олександра Ємця, хоча номінально вона наче й випадкова, стоїть у ряді цих автокатастроф. Бо ж чомусь не трапляється лихо на трасах із політичними нікчемами чи продажними перекинчиками без переконань...

У середині 1990-х лідер Руху В‘ячеслав Чорновіл у напівприватній розмові казав: "Справа в тім, що від початку він йшов своїм шляхом — не з Рухом. Навіть приблизно не уявляєш, яка б виникла проблема з появою Ємця в Русі. Це ж постать. І так гризня, на жаль, нас переслідує і роз’їдає фракцію. А тут собі Ємець!.. Нема журби — він завжди голосує з нами. Так, із Сашком було б і складніше, але у справах — продуктивніше. Принаймні, було б на кого спертися. Це – мотор. Генератор ідей. Та що казати, коли не судилося..."

А на початку 2000-х політолог Олексій Гарань був переконаний, що саме Ємець підходив для виконання президентських обов‘язків більше, ніж інші тодішні претенденти. "Адже він завжди мав визначену позицію, міг чітко розставити всі крапки над "і", обов‘язково лишав простір для дискусій... І це не все. Дуже важливо мати чесного Президента. В моїй уяві Олександр Ємець не міг схибити перед своєю совістю. Приємно відзначити й те,що ним завжди рухала потужна інтелектуальна сила, яка стимулювала до постійного навчання... Це ж не той хлопець, що потрапив до міста і насолоджується тим, що нарешті дорвався до годівнички".

Можна, мабуть, лише повторити Чорноволове: не склалося...


Сергій Грабовський


рейтинг: 89
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2020 Разработка: