О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Про недовіру, контроль та взаємоповагу (і не тільки в науці)

 20-02-2019 18:01 

В Україні катастрофічно зростає рівень взаємної недовіри як системне явище. Мається на увазі той факт, що не лише окремі громадяни не довіряють своїм співвітчизникам, але й цілі державні інституції головним напрямком своєї діяльності зробили контроль як домінуюче завдання. Особливо абсурдним і недолугим це виглядає у сфері науки. Мало того, що цей сектор українського буття вже скоротився як шагренева шкіра, його продовжують сьогодні добивати різноманітні винахідливі контролери, як зовнішні (МОН), так і внутрішні (власні інститути й університети). Не менш руйнівним є і нав’язуваний науковцеві самоконтроль у вигляді «бухгалтерських» підрахунків найрізноманітніших індексів цитування, імпакт-факторів, сніп-показників і подібної абракадабри, що до суті наукового пошуку має приблизно таке ж відношення, як капелюшок королеви Єлизавети до танення айсбергів.

Посудіть самі. Сьогодні вважається чи не найоб’єктивнішим показником цінності роботи вченого та і його авторитетності в науці такий показник, як індекс Гірша, тобто, індекс цитувань наукових робіт конкретного вченого. І при цьому усі знають, що рейтингування «важливості й цінності» вченого лише за одним цим показником породжує масу зловживань у наукових та викладацьких колах: від гіпертрофованого самоцитування (як казала відома героїня одного з радянських фільмів: «Приходится, а что же делать?») до відвертого «договорняка» взаємоцитувань за формулою «ти мене цитуєш, а я – тебе».

Відомі кожному, хто у цьому «науковому підводному човні», і вже зовсім ганебні випадки, коли наукові керівники пошукувачів просто змушують останніх скрізь себе цитувати, «роблячи висновки» щодо непокірних. Подібні практики в наукових колах академічних установ та вишів розповсюджені не лише в Україні, а й на усьому пострадянському просторі (про це чимало є повідомлень і статей в Інтернеті, наприклад, науковців із РФ та Казахстану). Колеги з Польщі теж розповідають про схожі випадки. Хоча будь якому тверезо мислячому вченому абсолютно зрозуміло, що цінність наукового відкриття, наприклад, фізика, нобелівського лауреата Пітера Уера Хіггса (або Гіггса, в українській мові немає усталеного перекладу цього прізвища), який примудрився за 15 років до отримання результатів не видати жодної статті, куди важливіші, ніж усі індекси Гірша разом узяті. А це ж лише один показник! А що б було в українському університеті із Людвігом Вітгенштайном, якого геніальний філософ Мераб Мамардашвілі називав філософом-епохою. Так от, цей «інтелектуальний співтворець» ХХ століття, викладаючи у Кембриджському університеті, за 20 років не зробив жодної (!) публікації. Де б він опинився після першого ж року «рейтингування» за українськими вимогами? Запитання залишається риторичним! А між тим, у Вікіпедії читаємо про цього генія: «Лю?двіг Йо?зеф Йо?ганн Вітгеншта?йн (нім. Ludwig Josef Johann Wittgenstein; *26 квітня 1889, Відень — †29 квітня 1951, Кембридж) — австро-англійський філософ, один із засновників аналітичної філософії і один з найяскравіших мислителів XX століття (виділ. авт). Загальновизнано, що Вітгенштайн здійснив цілих дві революції в західній філософії (!-авт.). Перша — так званий, лінгвістичний поворот, або мовна революція — відбулася, коли його «Логіко-філософський трактат» надихнув Віденський гурток на створення програми логічного позитивізму. Друга сталася, коли його ідеї про природу й устрій мови, викладені в «Філософських дослідженнях», породили британську лінгвістичну філософію, або філософію буденної мови».

А індекс Гірша – це лише один «контрольний» в голову українського вченого. Звичайно тішить самолюбство, коли бачиш себе серед «густо цитованих авторів». Але ж здоровий глузд підказує, що усі ці «об’єктивні» показники з легкістю перетворюються на абсурд. Адже достатньо лише оголосити та опублікувати, наприклад, твердження типу «Земля стоїть на трьох китах», щоб умить перетвортися на найцитованішого автора та підняти свій «індекс Гірша» до небес. Бо кожен притомний вчений буде вважати за потрібне цей антинауковий факт спростувати, таким чином роблячи колегу-невігласа найцитованішим, отже. найавторитетнішим науковцем у власній галузі.

Пам’ятаєте у «Маленькому Принці» Антуана де Сент-Екзюпері: «Я знаю одну планету, там живе такий пан із червоним обличчям. …Він за все своє життя ні разу… не подивився на зірку. Він ніколи нікого не любив. І ніколи нічого не робив. Він зайнятий тільки одним: він складає цифри. І зранку до ночі твердить одне: «Я людина серйозна! Я людина серйозна!»... І прямо роздувається від гордощів. А насправді він не людина. Він гриб!» Починаєш ловити себе на думці, що і ти перетворюєшся на отакого гриба після усіх підрахунків власних заслуг перед наукою. Не кажучи вже про те, що оці всі контрольні підрахунки по-вертикалі, горизонталі, діагоналі тощо займають купу часу. який точно можна би було витратити принаймні на осмислення наукової проблеми, не кажучи вже про написання дійсно вартісної фахової статті.

Проблеми абсурдизації українського наукового простору через посилення непотрібного та малоефективного контролю регулярно спливають у ЗМІ та соцмережах як теми для суспільного обговорення, але процес і далі лише поглиблюється. І він теж призводить до руйнівних наслідків у вітчизняній науці. Молодь, наприклад, просто втікає від усього вище описаного. Адже за такими «довколанауковими» заходами вже не видно самої науки. Вимоги. які сьогодні висуваються до пошукувача, придумані начебто зумисне, щоб йому раз і назавжди спротивіла сама думка рухатись в українську наукову сферу. Якщо це чийсь хитромудрий план таким чином збільшити кількість дефіцитних сантехніків в Україні, запроваджуючи драконівські методи в наукових установах, то план явно недолугої голови. Бо талановитий науковець поїде шукати щастя до Євросоюзу. Америки, Канади, Японії та навіть Китаю. А в Україні натомість не буде не лише сантехніків, а й науковців.

Від часів Гоббса заведено вважати, що держава є результатом суспільного договору її громадян, який за визначенням, не може базуватись на взаємній недовірі. І це стосується не лише політиків, яким в Україні вже традиційно хронічно не довіряє абсолютна більшість населення, але подібні процеси спостерігаються і в інших сферах життя соціуму. І тотальне наростання контролю та контролюючих органів – шлях абсолютно хибний. Увесь досвід СРСР довів цю істину («соціалізм – це облік і контроль!»). А найцікавіше, що тут не потрібно «винаходити велосипед». Вже у ФБ з’явилися заклики берегти людину, яка працює, бо в Україні скоро залишаться одні контролери. Як то кажуть, Vox Populi! А щоб вийти із порочного кола, потрібно усім разом працювати над взаємоповагою та нарощуванням взаємодовіри. Як казала одна з героїнь геніальної Фаїни Раневської, «человеку надо доверять, как бы это противно не казалось!»


Ірина Грабовська,  https://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/pro-nedoviru-kontrol-ta-vzayemopovagu-i-ne-tilky-v-nauci


рейтинг: 42
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2019 Разработка: