О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Що буде з Гонконгом?

 22-06-2020 23:44 

Схоже, влада КНР вважає, що як і 45 років тому, демократичний Захід в разі гострого конфлікту зрадить прихильників демократії з Південної Азії…

Цієї весни минуло 45 років від однієї з найганебніших подій в історії західної демократії: від загарбання при потуранні США військами комуністичного Північного В’єтнаму незалежної Республіки В’єтнам, розташованої на півдні цієї країни. Тривалий час Сполучені Штати та їхні союзники намагалися силою зброї зупинити комуністичну експансію в Індокитаї, та вони зробили фатальну ідеологічну помилку, акцентуючи на демократії і її беззаперечних (але не за всіх обставин) принадах. А лідер Північного В’єтнаму Хо Ши Мін зробив ставку на відвертий націоналізм, обгорнутий (передусім для зовнішнього використання) в червоний прапор із золотою зіркою. Ця ставка виявилася виграшною – бо і КНР, і СРСР наввипередки надавали Північному В’єтнаму величезну за обсягом економічну і військову допомогу, аж до посилки туди військових радників і бойових підрозділів. При цьому, як зазначав Вадим Медвєдєв, відповідальний працівник апарату ЦК КПРС, а за Горбачова – секретар ЦК й один з чільних членів команди реформаторів, «стартові умови на Півночі були в усякому разі не гірше, ніж на Півдні, а в підсумку за два з половиною десятиліття після корейської війни Південь далеко залишив позаду Північ в економічному відношенні». Проте економіка та демократія вирішують не все. Медвєдєв зазначав: «Мені довелося бути у В'єтнамі, коли війна на Півдні ще тривала, і бачити країну, відмобілізованою для боротьби… Наскільки ж велика сила національної ідеї!»

У підсумку сталася парадоксальна річ: політичні сили й інтелектуали Заходу, які щиро вважали себе прогресивними, беззастережно солідаризувалися з тоталітарною, а в соціально-економічному плані бездарною владою Півночі у її боротьбі з демократією у Південному В’єтнамі. Так, ця демократія була недосконала, так, панувала корупція, так, генерали намагалися обмежити політичні свободи, проте в економічному плані (за умов перманентної війни) вона домоглася беззаперечних успіхів. У демократію повірили мільйони в’єтнамців, але… В 1973 році, після підписання мирних угод по В’єтнаму, в яких влада Півночі визнала право народу Півдня самостійно вирішувати свою долю, Конгрес США заборонив використання американських військ у Південному В’єтнамі та різко скоротив допомогу йому, а в 1974 році взагалі припинив її. Тим часом Китай і Радянський Союз «накачували» Північ, яка чхати хотіла на угоди, зброєю. 1 березня 1975 року армія Півночі розпочала генеральний наступ, деморалізована зрадою з боку США та нестачею зброї армія Півдня відступала. 30 квітня 1975 року армія комуністичної Півночі ввійшла у столицю Півдня – Сайгон. Уряд Республіки В’єтнам устиг утекти, а мільйони людей потрапили до «таборів перевиховання»…

Найстрашнішим же став заключний акорд цієї страхітливої війни: понад півмільйона південних в’єтнамців, в основному жінок і дітей, потонуло в морі, намагаючись на човнах і плотах утекти від комуністичної «свободи». А західні демократії не зробили жодної спроби зупинити наступ військ Півночі й евакуювати тих жителів В’єтнаму, хто повірив в ідеали демократії.

На тих же, кого «визволили», чекали справжні жахіття. Ось що побачив Вадим Медвєдєв під час чергової поїздки до цієї країни: «Економічна ситуація у В’єтнамі і через 10 років залишалася важкою, просто відчайдушною. У селян відбиралися всі надлишки продовольства і спрямовувалися на утримання армії. Міське населення отримувало лише 13 кг. рису на людину в місяць, і більше нічого. Як у містах, так і в сільській місцевості панували приголомшливі злидні… Зарплата тих, хто працював на підприємствах, у майстернях та установах, покривала не більше третини мізерного прожиткового мінімуму. В’єтнамці просто фізично були не в змозі виконувати важкі роботи, наприклад на вантажівках у вугільних розрізах. Без приробітку не могли обходитися навіть працівники державного і партійного апарату. У бесіді з нами перший секретар Хошимінського (так назвали Сайгон – С.Г.) міськкому партії сказав, що змушений розводити свиней в особистому господарстві для отримання додаткового доходу. У стані повного розвалу перебували фінанси і грошовий обіг країни… Ми не встигали виконувати відчайдушні прохання в’єтнамців на друкування паперових донгів, відправляли їх до В’єтнаму літаками… Грошова маса немов кидалася в бездонну бочку і швидко знецінювалася. Доводиться тільки дивуватися, як усе це терпів народ, що витримав такі випробування в роки війни?!»

Дивна людина все ж таки Вадим Медвєдєв, якому, до речі, вже виповнився 91 рік: мати всю повноту інформації про «табори перевиховання», про специфічну роботу служби безпеки, про тотальне ідеологічне панування місцевої компартії, і, головне, про розчарування в’єтнамців Півдня у дієздатності західної демократії – і дивуватися таким речам…

Утім, в’єтнамцям допомогла перебудова: військовики та прагматичні господарники побачили свій шанс у Горбачові, у 1986 році змінили лідерів компартії, поставивши на її чолі бойового генерала Нгуен Ван Ліня, а у 1987 році почали власну перебудову (поклавши в її основу класичний НЕП). І вже у 1989 році В’єтнам забезпечив себе їжею та почав експортувати рис і м’ясо. А минув іще час – і Південь В’єтнаму повернувся до рівня життя, який він мав до «визволення». Але не до політичних свобод і вільної преси, ясна річ.

Усю цю історію українцям варто було б згадати безвідносно до нинішніх подій і пам’ятних дат – згадати та зробити належні висновки. Проте наразі на наших очах може розігратися трагедія, сумірна з трагедією Південного В’єтнаму, – трагедія Гонконгу.

Нагадаю, що Особливий адміністративний район Гонконг (Сянган) – це окремий самоврядний регіон Китайської Народної Республіки з населенням понад 7 млн. осіб, колишня британська колонія (57 % місцеві китайці, решта — здебільшого біженці з материка). Під юрисдикцію КНР Британія передала Гонконг у 1997 році на основі спеціального статусу, закріпленого в міжнародних угодах й основному законі Гонконгу. Документи гарантують збереження принципу «одна країна, дві системи» і передбачають автономію Гонконгу щонайменше на 50 років. Але Пекін прагне достроково позбавити Гонконг будь-якої автономії. Так, 28 травня 2020 вищий законодавчий орган Китаю ухвалив закон про національну безпеку Гонконгу в обхід місцевого законодавчого органу Гонконгу. Це має дозволити Пекіну придушувати протести в автономній території та фактично беззастережно анексувати її.

Того ж дня державний секретар США Майк Помпео заявив, що США підтримує незалежний Гонконг, і що КНР втратив права на керування автономією. Міністр закордонних справ Великої Британії Домінік Рааб заявив, що в разі імплементації ухваленого закону жителям автономії, які мають статус британських підданих, буде надана можливість перебратися до цієї країни (паспорт британського підданого мають близько 300 тисяч мешканців Гонконгу, а ще 2,9 мільйони, які народилися до 1 липня 1997 року, коли Гонконг ще був колонією Британії, можуть претендувати на отримання такого паспорта. Тобто надати притулок Британія теоретично може переважно старшим жителям автономії. Але проблема в тому, що за даними червневого опитування, проведеного Інститутом дослідження громадської думки Гонконгу, 81% молоді до 25 років на запитання щодо їхньої самоідентифікації обрали відповідь «гонконгець», Hongkonger. Інші віддали перевагу більш м’яким, але все одно «сепаратистським» означенням – «гонконгець із Китаю» або «китаєць із Гонконгу», і майже ніхто з молоді не вважає себе просто «китайцем». І серед усіх вікових груп ситуація для Пекіну вкрай неприємна – лише 13% жителів вважають себе «китайцями», натомість «гонконгцями» назвала себе половина опитаних, 50%. Іншими словами, жителі Гонконгу (навіть більшість утікачів із КНР!), крім 13%, не хочуть вважати себе «звичайними китайцями». І змусити їх змінити свою позицію, зважаючи на характер цих людей, можна тільки силою.

Наразі в Гонконгу зберігається – і має зберігатися щонайменше до 2047 року – автономна поліція, незалежний суд, вільні вибори, свобода мас-медіа та свобода слова і вуличних акцій, зрештою, незалежна соціологія. Але Пекін вирішив, що не повинно існувати заборони на присутність у Гонконгу спецслужб КНР, які займатимуться там «боротьбою з екстремізмом і тероризмом», і потрібно, щоб закон КНР передбачав запровадження «в «надзвичайних випадках» прямого правління Пекіна в Гонконгу…

Що ж, мабуть, імовірна інвазія Пекіна безпосередньо не зачепить знаного кіноактора Джекі Чана, який, до речі, чимало своїх коштів уклав у розвиток культурної та соціальної інфраструктури рідного міста; зможуть видряпатися з-під ковпака спецслужб комуністичного Китаю й інші знакові особи. Проте ще питання, чи дозволять Британії забрати бодай три мільйони гонконгців у разі кризової ситуації. А головне – що чекає на місцеву молодь, яка не вважає себе китайцями та не хоче жити під червоним прапором? Схоже, влада КНР вважає, що як і 45 років тому, демократичний Захід в разі гострого конфлікту зрадить прихильників демократії з Південної Азії…


Сергій Грабовський,  https://day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/shcho-bude-z-gonkongom


рейтинг: 28
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2020 Разработка: