О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


ЄСПЛ - найнесправедливіший суд у світі? або Чи варто покладати надії на Європейський суд з прав людини?

 28-11-2019 11:22 

Нещодавно міжнародний суд ООН у Гаазі визнав прийнятною скаргу у справі України проти Росії щодо порушення Росією Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму. Це означає, що через деякий час позов України розглядатиметься по суті в такій поважній інституції. Адже подібні міждержавні спори не в районних судах вирішуються. До Європейського суду з прав людини в Страсбурзі (ЄСПЛ) можуть звертатися не держави, а громадяни, якщо вони вважають, що не знайшли справедливості в судовій системі своєї країни. Та чи справедливим є судовий захист, зокрема, українців у ЄСПЛ?

Про це ми говоримо з Петром Гуйваном, професором Полтавського інституту бізнесу Міжнародного науково-технічного університету ім. Юрія Бугая, канд. юрид. наук, заслуженим юристом України.


- Петре Дмитровичу, багатьма громадянами України ЄСПЛ сприймається як Мекка справедливості. Чи не є перебільшенням цей стереотип?

- У 1997 році, після вступу України до Ради Європи, наша країна ратифікувала Європейську Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. З того часу в нашій державі, як і в інших країнах-членах Ради Європи, застосовується юрисдикція Європейського суду з прав людини. До складу суду увійшов представник України, який бере участь у засіданнях суду при розгляді справ за позовами українських громадян. Ця міжнародна судова інституція й справді розглядає скарги громадян та в окремих випадках юридичних осіб на порушення їхніх основних прав державою-відповідачем, якщо заявник пройшов усі три національні судові інстанції: перша, апеляція та касація. Утім, не будучи четвертою судовою інстанцією, ЄСПЛ покликаний на базі міжнародного права – Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - та своєї прецедентної практики (до речі, рішення ЄСПЛ з лютого 2006 року є джерелом українського національного права) здійснювати контроль за дотриманням державами-учасницями та їхніми судовими установами основоположних прав людини та ухвалювати обов’язкові до виконання рішення у разі виявлення відповідних порушень. Тож ЄСПЛ позиціонується як найвищий орган справедливості Ради Європи в царині забезпечення судочинства на засадах демократії, чесності та гуманності. В Україні все більше суддів у своїх рішеннях посилаються не лише на закони і кодекси України, а й на рішення ЄСПЛ. І прийнято вважати, що судове рішення є належним, якщо воно прийняте з посиланням (не дуже важливо, доречним чи недоречним) на відповідний текст із остаточного вердикту ЄСПЛ. Тож пересічний українець, який попри всі старання й істотні матеріальні та моральні втрати не досяг бажаного результату в національному судочинстві, й справді сприймає ЄСПЛ як останню в світі надію на справедливість. Інше питання, що є направді…

- Розкажіть, будь ласка, про такі важливі аспекти діяльності ЄСПЛ, як фінансова відповідальність та прецедентність, адже по суті рішення ЄСПЛ є прецедентним правом, не характерне для українського законодавства.

- У понад 90 відсотків справ, розглянутих Судом по суті, виявлено неправильне застосування правил про захист основних прав і свобод людини на національному рівні. За такими справами ЄСПЛ виносить вердикти про визнання факту порушення певної норми Євроконвенції країною-відповідачем, зобов’язує її вчинити заходи індивідуального та загального порядку, аби усунути це порушення і гарантувати механізми реального захисту прав людини надалі в аналогічних ситуаціях. Зауважу, що рішення ЄСПЛ регулюють відносини та роз'яснюють ті правові позиції, які недостатньо врегульовані національним законодавством, або відверто тлумачаться національними суддями всупереч духу закону та правової визначеності. Також винні держави-учасники Євроконвенції мають сплатити певні суми справедливого відшкодування на користь заявника. Зазвичай це від кількох сотень до кількох тисяч євро. Подібні санкції хоча і не є для країни надто болючими, однак досить істотно вдаряють по її міжнародному престижу та авторитетові, демонструючи її нездатність забезпечити належний стан дотримання прав людини в межах власної юрисдикції.

- І як виглядає Україна на фоні інших держав?

- На жаль, серед гірших: Україна входить у групу «лідерів» за кількістю звернень до ЄСПЛ, тобто, за кількістю громадян, невдоволених якістю національного правосуддя. Посудіть самі: з 50 тисяч скарг, що надходять щороку до ЄСПЛ (а до Ради Європи входять 47 держав!), понад 15 тисяч – з України. Тому ЄСПЛ, який на початку своєї діяльності був досить ефективним регулятором відносин між особою-аплікантом та державою-відповідачем, локомотивом та рушійною силою правозахисної практичної діяльності, з бігом часу все більше втрачає свій авторитет разом із втратою правоохоронних важелів. Це пов’язано не лише із значним збільшенням кількості скарг, відсутністю в Суду наглядової функції щодо виконання винесених ним вердиктів тощо, а й з нездатністю Суду адаптуватися до істотної зміни обставин. Мова йде про значне збільшення кількості країн, які в пострадянський період здобули незалежність та стали членами Ради Європи й на них стала поширюватися юрисдикція ЄСПЛ. Суд просто фізично перестав справлятися з таким потоком скарг із цих країн.

- Я, до речі, сама двічі зверталася до ЄСПЛ і покладала на нього великі надії на отримання справедливості. Обидва рази суд спочатку вважав мої скарги прийнятними. Але через три роки я отримала дуже короткі листи про те, що мої заяви визнані… неприйнятними.

- Я теж неодноразово звертався до ЄСПЛ за захистом прав та свобод - своїх особистих чи інших осіб (бо я адвокат), використавши всі можливі та доступні засоби правового захисту в Україні. І щоразу отримував ухвалу про неприйнятність аплікації. До прикладу, то ухвали за заявами № 70495/17, 70736/17, 5236/18 та 12692/18. Дві перших ухвали підписані суддею ЄСПЛ Ноною Цоцорія (Nona Tsotsoria), інші - суддею ЄСПЛ Петером Пазолаєм (Peter Paczolay). Простий огляд змісту цих документів свідчить про їхню відверту незаконність, адже вони суперечать ст.45 Євроконвенції, тобто, документові, виконання якого не лише контролює ЄСПЛ, а й сам мусить ним користуватися. Якщо раніше ЄСПЛ розглядав скарги протягом 2-3 років від часу звернення (власне, і такий строк розглядався окремими дослідниками як негуманний, бо виходив за межі розумного), то після приєднання у 90-х роках великої кількості (більше десятка) нових держав ситуація різко змінилася. Суд зріс на відносно невелику кількість суддів, позаяк країна має право делегувати до складу Суду лише одного суддю. А кількість скарг зросла на порядки. Адже в більшості нових країн, що приєдналися до юрисдикції Суду, рівень правової культури взагалі і судівництва, зокрема, перебував, та що там гріха таїти, й зараз перебуває, м’яко кажучи, на далекому від європейського рівні, що також можна сказати і про Україну. Цей фактор поступово спотворив і дискредитував усю діяльність Європейського суду, що правники різних країн реально почали усвідомлювати лише останніми роками. Через неймовірну кількість скарг до ЄСПЛ його діяльність виявилася практично заблокованою, а про ефективне судочинство можна говорити лише почасти.

- Пане Петре, ви говорите приголомшливі речі. Ви усвідомлюєте, у якої кількості громадян України ви забираєте останню надію на справедливість?

- Розумію. Але я всього-навсього називаю речі своїми іменами. Треба дивитися правді в очі: сподівання більшості пошукачів правди в ЄСПЛ є намарними… Робота ЄСПЛ по суті звелася до розгляду впродовж року лише декількох справді важливих справ, які мають прецедентний правоформуючий характер. Всі інші рішення містять або відсилання до попередніх вердиктів, або сурогатний характер. Також суттєво зменшилася аргументна база судових досліджень. А найголовніше, що період між прийняттям заяви та винесенням по ній рішення у 6 років став вважатися «розумним» у сенсі ст. 6 Конвенції. Подібний стан європейського правозастосування останніми роками призвів до взагалі негативного сприйняття діяльності ЄСПЛ, як з боку заявників-фізичних осіб, так і країн-учасників.

- На додачу й країни-відповідачі почали нехтувати рішеннями ЄСПЛ, чого раніше не було. Держдума Росії, наприклад, вирішила, що вона сама визначатиме, які вердикти ЄСПЛ виконуватиме, а які – ні, на які реагуватиме змінами до законодавства й судової практики, а на які – ні.

- І не лише Росія. Вже давно такі країни, як Туреччина, частково Греція ігнорують значну кількість рішень Суду. Кілька років тому до них активно залучилася й Україна, особливо що стосується виплати громадянам фінансової компенсації. З іншого боку ЄСПЛ теж порушує і свій Регламент, і Конвенцію, демонструючи «втому» від бездіяльності української влади на величезну кількість однотипних рішень про порушення Україною ст. 6 Конвенції про право на справедливий судовий розгляд у частині несвоєчасного виконання судових рішень. 12 жовтня 2017 року у справі «Бурмич та інші проти України» (заяви № 46852/13 та інші) ЄСПЛ прийняв унікальне й досить дивне рішення. Ним було вилучено з реєстру понад 12 тисяч заяв українців щодо несвоєчасного виконання остаточних судових рішень в Україні, які перебували на розгляді у Суді, та передано їх до Комітету Міністрів Ради Європи з метою опрацювання в межах заходів загального характеру щодо виконання пілотного рішення по справі «Юрій Михайлович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04. Дивність як самого рішення, так і окремих вчинків осіб самого Суду та Комітету Міністрів полягає у тому, що за приписами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод лише ЄСПЛ є судовим міжнародним органом, який має компетенцію притягувати до відповідальності конкретну державу-правопорушника та виносити рішення про справедливу сатисфакцію. У Комітету Міністрів Ради Європи таких повноважень немає. Отже, виходить, що хто злісно й тривало порушує права людини, замість покарання отримує індульгенцію. У цьому випадку ЄСПЛ відверто відмахнувся від проблем держави Україна, українських громадян та засад справедливості. Ну як страус ховає голову в пісок. Це можна пояснити лише зневірою цієї інституції у дієвість та ефективність її вердиктів на теренах України. Власне, у такий спосіб Суд зекономив час, адже розгляд понад 12400 справ по суті мав би зайняти багато років з тим же негативним для практичної реалізації цих рішень результатом, але втратив авторитет…
Бо біда в тому, що цим ЄСПЛ зробив самому собі ведмежу послугу. Один раз застосувавши підхід «хай буде легше злісному порушнику», він де-факто спонукав не лише Україну, а й інші держави до подібного нехтування правами людини й дотриманням законності.

- Очевидно, що інституційну кризу переживає не лише ЄСПЛ, а й інші колись дуже авторитетні міжнародні організації, зокрема, й ООН. Бо з часом потребують істотного оновлення та коригування принципів та інструментарію своєї діяльності.

- На жаль, це так. Але мова не лише про це. Науковці різних країн, які досліджують цю проблематику, та адвокати, котрі займаються представництвом фізичних та юридичних осіб в ЄСПЛ, усе частіше публічно заявляють про відверто корупційні зв’язки між Судом та державою Україна через своїх представників. Здавалося б, ще недавно таке твердження виглядало б як крамола і наклеп на поважну судову інституцію. Але живу людину завжди можна спокусити. В цьому світ переконався на недавніх корупційних скандалах у ФІФА та Раді Європи у квітні 2018 року (до речі, сусіда ЄСПЛ). Та й конкретні факти зараз все частіше наштовхують саме на такі варіанти оцінок.
Для прикладу. У 2016 році у своєму інтерв’ю у газеті «Закон і бізнес» суддя ЄСПЛ від України Ганна Юдківська стверджувала, що Україна останнім часом є лідером за кількістю звернень громадян до Страсбурга. У 2013 році було подано 7625 заяв, з яких 5784 визнані неприйнятними. В 2014-му з 15463 заяв неприйнятними визнано 13816. Приблизно такі пропорції й зараз. При цьому суддя ЄСПЛ вказує, що «безперспективні» заяви збільшують навантаження і займають левову частку часу секретаріату. Тобто, вона підтвердила, що саме український секретаріат, як виявляється, здійснює оцінку заяв українців щодо їхньої прийнятності чи неприйнятності, по суті вирішуючи долю конкретної людини. А суддя Суду (до речі, як один із керівників цієї установи) це прекрасно знає і сприймає досить спокійно. Поза тим, на відміну від суддів ЄСПЛ, котрі за досить серйозним механізмом обираються на посади на 9 років, працівники секретаріату від кожної держави відряджаються до Суду урядами своєї держави. Тож вони можуть бути в будь-який момент відкликані. Знаючи сутність корупційних механізмів в Україні, логічно припустити, що державі неприємно постійно отримувати негативні рішення Європейського суду за свої численні порушення прав людини. Це нелегка як з матеріальної точки зору, так і з іміджевої. Припускаю, що уряд України, відряджаючи працівника на роботу до Суду, ставить йому завдання чи висловлює побажання зменшити потік негативних рішень для себе. Ці працівники не можуть впливати на рішення ЄСПЛ, але можуть сприяти у підготовці ухвали ЄСПЛ про неприйнятність заяви, прийнятої одноосібно суддею.
Однак практика свідчить, що українські працівники секретаріату вкотре запровадили ноу-хау і пішли далі, продукуючи такі ухвали навіть без участі суддів Європейського суду. Тож під прикриттям суддів ЄСПЛ і, можливо, не безкоштовно, заявники в Україні масово отримують ухвали про неприйнятність їхніх аплікацій до ЄСПЛ.

- Я знаю, що ви не лише констатуєте подібні прикрі тенденції, а й намагаєтеся привернути до них увагу самого Суду.

- Так. Про очевидні прояви зловживань, зокрема, необґрунтоване повернення заяв українців, я ще у січні 2018 написав листа голові ЄСПЛ, на який до цього часу не отримав жодної відповіді. Перебуваючи у травні 2018 року у Страсбурзі в ЄСПЛ, розмовляв про ганебну практику з представником України в Суді старшим юристом Секретаріату Суду Тарасом Пашуком, але якихось виразних пояснень від нього теж не пролунало. Хоча будь-яка установа повинна перейматися своєю діловою репутацією та належно реагувати на інформацію, яка її підриває. А відсутність реагування – це як мовчазна згода з обвинуваченнями.

- Які типові мотиви Суду в рішеннях про неприйнятність?

- У тому й справа, що рішення ЄСПЛ про неприйнятність заяв від українських громадян переважно немотивовані. Наведу наразі дослівний зміст однієї із ухвал ЄСПЛ подібного змісту: «Peter Paczolay Європейський суд з прав людини, засідаючи 19 квітня 2018 року в складі одного судді на підставі статей 24 § 2 та 27 Конвенції, розглянув подану заявку. Заявка стосується статті 6 та 1 Конвенції та статті 1 Протоколу. 1. Суд визнає, з огляду на всі матеріали, що знаходяться у його володінні, що матеріали, на які поскаржилися, не розкривають будь-якого вигляду порушення прав та свобод, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Відповідно, ця скарга є явно необґрунтованою у значенні статті 35 § 3 (a). Суд визнав заяву неприйнятною». Навіть з лупою неможливо знайти в цьому документі бодай якісь елементи конкретної мотивації його прийняття. І таких рішень дуже багато. Хоча один з основних постулатів юриспруденції: жоден суд не може застосувати правову норму, не витлумачивши її, а тлумачення нормативно-правого акту в конкретній справі не може бути відірване від її фактичних обставин. При вирішенні конкретних справ ЄСПЛ часто вимагає від держав-відповідачів дотримання принципу правової визначеності, зокрема, шляхом достатнього та належного мотивування судових вердиктів національними правозастосовними органами, а сам грубо порушує Конвенцію. Так, стаття 45 Конвенції чітко вимагає, щоб рішення у справі, а також ухвали про прийнятність або неприйнятність заяв мали бути вмотивовані. При цьому за приписом ст. 35 даного акту, ухвала про неприйнятність заяви може бути винесена лише тоді, коли мають місце умови, передбачені в цій нормі. Якщо дотримуватися статті 35 та 45 у їхньому поєднанні, то в ухвалі про неприйнятність заяви повинні бути зазначені мотиви, які Конвенція визнає за можливі, а не лише названа стаття, на яку Суд посилається. Відсутність обґрунтування ухвали повинно розцінюватися як порушення законності. Я й у страшному сні не можу припустити, що судді ЄСПЛ недосвідчені або некваліфіковані. Тому вважаю, що керівництво ЄСПЛ зацікавлене у зменшенні потоку скарг, зокрема, від таких, на його переконання, другорядних країн, як Україна. Не знайшовши правового механізму обмеження кількості заяв, Суд (дуже вірогідно) за домовленістю, якщо не з владою нашої держави, то з українськими представниками у ЄСПЛ, пішов на такий протиправний, нечесний та несправедливий варіант.

- Петре Дмитровичу, здається, ви про це писали в одному з авторитетних юридичних європейських часописів?

- Так. У червні 2018 року я висвітлив усі питання, пов’язані з неправомірною відмовою українцям у доступі до правосуддя у ЄСПЛ, у своїй статті «Is the European Court of Human Rights now able to exercise fair protection of fundamental human rights?» в європейському журналі «Visegrad Journal on Human Rights». 2018. № 3, де фактично звинуватив ЄСПЛ у вказаних порушеннях права на справедливий суд. Розуміючи, що працівники Суду можуть і не читати публікації в наукових правозахисних журналах, я в серпні 2018 року надіслав копію цієї публікації на адресу Суду з супровідним листом, у якому запропонував міжнародному органові публічно спростувати оприлюднені мною звинувачення в незаконній діяльності, яка скидається на корупцію. Відсутність жодних спростувань моєї статті та відповіді на супровідний лист до цього часу свідчать, що звинувачення були прийняті респондентом як такі, що відповідають дійсності. Тож, на жаль, маємо заявити, що суд, який неправомірно відмовляє у правовому захисті 90 відсоткам заявників, незаконно не допускаючи їх до правосуддя, не може вважатися справедливим, навіть попри досить високу якість окремих винесених ним рішень. За такої «ефективності» ЄСПЛ може вважатися найнесправедливішим судом у світі! Адже до вказаних показників найкорумпованішим судам ще рости й рости! Чи може правити службу священник, який закликає своїх вірян вчиняти благочесно, а сам досить часто порушує заповіді Христові? Звісно, це риторичне питання про подвійні стандарти: з одного боку – досить жорсткі вимоги до держав-відповідачів стосовно визначеності рішень шляхом їхньої належної та достатньо обґрунтованої мотивації, з іншого – грубе нехтування приписами Конвенції при здійсненні Судом власної процесуальної діяльності.

- Сказати, що така ситуація прикра, - нічого не сказати… І що робити громадянам України, зокрема? Змиритися з втрачанням авторитету міжнародною інституцією і не звертатися до неї зі скаргами, бо не відомо, чи твоя заява потрапить до 10 відсотків «щасливчиків»?


- Мусимо констатувати, що ЄСПЛ сьогодні практично вичерпав свої можливості щодо справедливого захисту прав і свобод людини. Як свого часу Ліга Націй втратила можливості регулювання міжнародних відносин, як наразі ООН, про вичерпаність можливостей якої все частіше лунають досить серйозні заяви. ЄСПЛ фактично та фізично неспроможний розглядати величезний потік скарг, його рішення все більше ігноруються сторонами процесу. Раді Європи слід було б визнати цей факт та розпочати роботу з реформування існуючого чи створення нового органу подібного штибу, кардинально змінивши його повноваження, принципи підбору суддів, надавши контрольні функції щодо виконання вердиктів та посиливши міжнародний контроль за його діяльністю.

Розмовляла Людмила Стельмах (Кучеренко),
президент правозахисної ГО «Полтавський медіаклубb>


Людмила Стельмах (Кучеренко), президент правозахисної ГО «Полтавський медіаклуб»


рейтинг: 24
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2019 Разработка: