О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Від сорому до гонору Еволюція і метаморфози зовнішньої та внутрішньої політики Польщі

 22-08-2017 14:35 

Брюссель, 9-те березня 2017-го року. 28 країн Європейського Союзу обирають нового Президента Європейської Ради, оскільки повноваження попереднього скінчилися. Дональд Туск, екс-прем'єр Польщі, справлявся на посаді добре: швидко вивчив англійську мову, збудував хороші персональні відносини з лідерами Євросоюзу. Зрештою, ЄС перебуває на перехідному етапі, а на таких переправах коней не заведено міняти. Відтак, перезатвердження президента на чергову каденцію не викликало спротиву в більшості європейських лідерів. Не всі, однак, позитивно сприйняли ці кадрові рішення. Парадоксально, але Польща категорично відмовилася підтримати власного екс-прем'єра.

Щоб не голосувати за Туска, але й уникнути критики вдома за відсутність солідарності між поляками, у Варшаві придумали комбінацію: політики ПіС "завербували" поляка, євродепутата від Європейської народної партії Яцека Саріуша-Вольського, щоб той виступив конкурентом Туска. Аргументація для домашнього вжитку готова — ми підтримуємо співвітчизника, але не Туска, а іншого. Якщо вдома цей аргумент сяк-так пройшов, то в Брюсселі ніхто навіть слухати не став. Саріуша-Вольського виключили з домашньої партії — "Громадянської платформи", відповідно він втратив членство в Європейській народній партії і до виборів допущений не був. Фінальний розклад голосів більш ніж промовистий: 27 — за Дональда Туска, 1 (Польща) — проти.

Проте влада у Варшаві не розгубилася. Туска охрестили "німецьким кандидатом". Публічні медіа подали провал як праведну боротьбу Варшави проти авторитарних порядків у ЄС. Усе це, мовляв, черговий доказ необхідності глибинних реформ союзу.

Вищеописаний кейс чудово ілюструє нинішню польську європейську політику. Він відображає фанатичну впертість польської влади на міжнародній арені, — результат 27 проти 1 не залишає простору для інших інтерпретацій. Він також демонструє реальну позицію міжнародних гравців: адже навіть Угорщина — вірний союзник Польщі — проголосувала всупереч волі Варшави. Ще один цікавий аспект — це легкий наліт зверхності, яку демонстрували європейські лідери стосовно чинної польської влади. Хто б що не казав, але Дональд Туск — політик із Польщі, й голос Варшави годилося б сприймати серйозніше. Принаймні якщо обидві сторони прагнуть співпраці. Проте найяскравіше вибори Туска демонструють небачене досі в Польщі явище: зовнішня політика стала автоматичною функцією політики внутрішньої. Дипломати остаточно потрапили в полон депутатів.

Багатовекторність
по-польськи

Традиційно польську зовнішню політику визначали кілька загальновідомих геополітичних концепцій. Найголовнішими завжди були дві: "ягеллонська" і "пястовська". Назви походять від королівських династій та їхніх зовнішньополітичних зацікавлень. Перша передбачає головну активність Польщі на Сході. Друга — змінює акцент на Захід і саме там вбачає основний простір для польської самореалізації. Ці підходи Варшава дискутувала й апробувала в різні часи й за різних обставинах. Кожен має позитиви і негативи. Міжвоєнна Польща переважно стояла на Ягеллонській доктрині. Юзеф Пілсудський навіть пробував творити нові держави на східному кордоні, трактуючи Польщу як регіонального гегемона.

Після занепаду комунізму Варшава намагалася мати добрі відносини і на Заході, і на Сході. Хоча західний вектор був, безумовно, пріоритетний. Після вступу Польщі до НАТО і ЄС ситуація стабілізувалася, і на Сході з'явилося ширше поле для маневру. Покійний президент Лех Качинський особисто займався Східною політикою. Він активно співпрацював із країнами пострадянського простору. Близько дружив із Віктором Ющенком та Міхеілом Саакашвілі. Планував проекти, зокрема геополітичні й енергетичні, як, наприклад, нафтотранспортний коридор "Одеса—Броди—Гданськ". Колишній міністр закордонних справ Радослав Сікорський пробував переорієнтувати Варшаву західніше. У листопаді 2011-го, виступаючи в Берліні, Сікорський закликав Німеччину взяти відповідальність і стати справжнім лідером Європи, а Польща мала би бути її партнером.

Рух Польщі по траєкторії "захід—схід" завжди характеризувався низкою особливостей. На Заході Польща традиційно є рядовим учасником процесів. Натомість на Сході Європи Варшава часто виконує лідерські функції. Наприклад, проект "Східне партнерство", ініційований Варшавою і Стокгольмом, свідчить про активність, а головне — спроможність Польщі конструювати і втілювати східні геополітичні проекти на рівні ЄС. Ефективність "Партнерства" можна винести за дужки, але його існування безпосередньо залежало від Польщі.

Однак рух по осі "захід—схід" — це завжди складна дилема. Річ у тому, що рівень фактичного суверенітету Варшави, тобто спроможність польської влади приймати і втілювати самостійні політичні рішення, дуже залежить від її геополітичного місця на зазначеній осі. Фактично, чим далі на схід — тим більший суверенітет. Із рухом на захід — рівень самостійності польської влади знижується, оскільки Брюссель як магніт притягує окремі атрибути суверенітету й перебирає функції зовнішньополітичного центру. Інша проблема лежить у площині безпеки, рівень якої обернено пропорційний рівневі суверенітету. Чим більший суверенітет, тим державна влада стає незалежнішою. Розв'язані руки роблять із неї гравця. Біда, правда, в тому, що, в термінах безпеки, віддалення від колективу посилює ризики. Ти псуєш відносини на Сході, оскільки лідер завжди псує відносини з конкурентами. На схід від Вісли — всі конкуренти, адже мало яка нація Східної Європи не бачить себе регіональним лідером. Водночас ти псуєш стосунки із Заходом, адже Брюссель, Берлін чи Париж вороже сприймають відцентрові рухи.

Польське регіональне лідерство — це внутрішньополітичний концепт, а отже пріоритет для нинішньої влади, що представлена партією "Право і Справедливість", зокрема її лідером Ярославом Качинським. Вони не можуть від нього відмовитися, незалежно від того, чи псуватиме це відносини з європейськими партнерами чи ні. Проте лідери ПіСу чудово розуміють вищеописану геополітичну пастку: "Захід—Польща—Схід". Щоб її нейтралізувати, польська влада почала рух одночасно у трьох напрямах. По-перше, отримавши погані карти під час роздачі (тобто неблагополучне середовище і на Заході, і на Сході), "Право і Справедливість" просто перевернула гральний стіл і пересварилася з усіма учасниками. По-друге, вузький коридор "Захід—Схід" у Варшаві пробують міняти магістраллю "Північ—Південь" ("Міжмор'я", "Тримор'я" та інші регіональні ініціативи). По-третє, віддаляючись від європейців, проте тверезо оцінюючи безпекову ситуацію, поляки шукають партнера за межами континенту і виправдано вбачають його у США.

IV Річ Посполита

Оскільки ключ до розуміння зовнішньої політики лежить усередині Польщі, то варто бодай пунктирно окреслити особливості внутрішньополітичних процесів останніх кількох років. Вони загалом вміщаються у два концепти. Перший — кардинальна зміна основних засад державного функціонування. Другий — особисті переконання політичних лідерів Польщі.

З 1989 р. поляки використовували два тотожних означення для своєї країни: перший — "Польща", другий — "Річ Посполита". Річ Посполита, відновлена у 1989 р., символізувала вікову тяглість польської держави. Першою була Річ Посполита Обох Народів (1569—1795), далі була ІІ Річ Посполита (1918—1945). У 1989 р. в результаті переговорів та Круглого столу постала ІІІ Річ Посполита, тобто Польща, яку всі знають, — приклад демократичних і ринкових перетворень. У 2015 р., однак, до влади приходить право-популістська партія "Право і Справедливість", лідери якої не приховують, що мають намір змінити (зруйнувати) дотеперішній державний лад. ІІІ Річ Посполиту вони вважають наслідком зрадливих домовленостей із комуністами, які через Круглий стіл зуміли запроектувати "неокомуністичну" державу. Більше того — засновані тоді інституції працюють на постійне самовідтворення тієї порочної держави. Рішення просте — польський народ повинен збудувати справжню польську державу. Для цього треба зруйнувати попередній посткомуністичний гібрид, а отже — ІІІ Річ Посполита має бути зруйнована.

Політики "Права і Справедливості" взялися до роботи із завидною впертістю і з перших днів. Спочатку впали публічні медіа, які тепер працюють у найгірших традиціях пострадянського простору. Якщо якусь інституцію не вдавалося взяти наскоком і вручну замінити кадри, то її брали в облогу, і влада чекала, поки скінчиться каденція її керівників. Так сталося з Трибуналом конституційним. Далі були громадські організації, приватні медіа. Остання подія, що поставила увесь світ на вуха, — судова реформа, яка, фактично, передбачає вбудовування судів усіх рівнів у міністерську вертикаль. У Польщі міністр юстиції є одночасно генеральним прокурором і, згідно з реформою, мав би стати "генеральним суддею". До речі, реформу відклали до осені, але ніхто не думає від неї відмовлятися.

Паралельно стахановськими темпами перешивалася гуманітарна сітка суспільства. Загалом, історична політика виявилася одним із найефективніших інструментів консолідації влади.

Бештаючи попередників за надмірну політкоректність у історичних питаннях, ПіС зняла, фактично, всі обмеження і табу. Ярослав Качинський назвав політику історичної пам'яті попередніх років "педагогікою сорому". Мовляв, поляків примусили каятися за власні злочини, наприклад, перед євреями. Натомість ніхто не кається перед поляками. Більше того, щоб догодити сусідам, Польща роками замовчувала власні трагедії.

Промовистий приклад — пристрасті навколо "Волині". Мовляв, на догоду українцям поляки зреклися власної історії й "політкоректно" мовчали про геноцид. Усе це треба виправити. "Педагогіці сорому" варто покласти край раз і назавжди. Резолюція парламенту про "Волинський геноцид" — яскрава ілюстрація смерті міжнародної політкоректності. Ідея зображення "Гострої брами" та меморіалу "Орлят Львівських" у польських паспортах — теж. Як і раптові вимоги до Німеччини платити репарації Польщі за Другу світову війну.

Інший надважливий детермінант польської політики — персона Ярослава Качинського. Людина з колосальним політичним досвідом зуміла завоювати, фактичну, всю владу в державі. Важливо розуміти, що Качинський не є рядовий корумпований політик пострадянського штибу. Він — візіонер. Саме його погляди і вірування визначають загальний вектор руху Польщі. Два цікавих переконання Качинського. Перше — він не вірить у життєздатність Європейського Союзу як єдиного організму. Не довіряє ліберальним елітам, не довіряє німцям і французам. Відтак, тримає Польщу на відстані витягнутої руки від Брюсселя.

Втім, це не означає, що ПіС вирішила повністю вивести Польщу з ЄС. По-перше, це їй не під силу. По-друге, нерозумно буде не скористатися гігантськими матеріальними ресурсами, які Євросоюз пропонує Польщі. Зрештою, лідери ПіС не приховують, що їх цікавить більше економічна складова участі в ЄС, а не політична. Наприклад, із 2004-го по 2014-й Польща отримала
109 млрд євро від Брюсселя. Натомість віддала 35 млрд. Чиста різниця — 74 млрд. На період 2014—2020 передбачено понад 100 млрд для Польщі. Правда, виплати до спільного європейського бюджету цього разу зростуть майже вдвічі. Неважко передбачити, що після 2020 р. частка отриманих грошей і тих, які доведеться віддавати, фактично зрівняються, і це буде додатковою причиною не зважати на євробюрократів.

Друге важливе переконання — Ярослав Качинський вірить, що його брата, президента Леха Качинського й іншу національну еліту в 2010-му вбив Володимир Путін. Тобто саме росіяни стоять за авіакатастрофою під Смоленськом. Можливо, у змові з Дональдом Туском. Більше того, є інформація, що на неофіційній зустрічі з Петром Порошенком у Варшаві Ярослав Качинський прямим текстом звинуватив Україну у хамській невдячності. Нібито Леха Качинського вбили саме через його активність на Сході. Через поїздки в Грузію, через проекти з Україною та дружбу з Ющенком. Мовляв, Путін помстився покійному президентові. Натомість Україна на таку жертву відповідає героїзацією УПА.

У сухому підсумку, Варшава з різних причин зіпсувала відносини з більшістю провідних держав європейського континенту. За останній рік їй регулярно погрожують жорсткими санкціями з Брюсселя і Берліна. Офіційний Париж не приховує роздратування Польщею. Росіяни — з інших причин, але теж говорять про санкції. Литва і Україна вже давно дивляться на Польщу прохолодно. Скидається, що лише з Білоруссю відносини почали внормовуватися, але, зважаючи на мінливість Лукашенка, важко бути в цьому впевненим.

Відтак, персональні вірування та образи, відмова від політкоректності стосовно сусідів, історична політика і пошук відповідальних, крайня орієнтованість на власний інтерес — усе це завело Варшаву в глухий кут на Сході, і в глухий кут на Заході. Щоб вибратися з пастки, ПіС вирішили наводити мости — спочатку через Ла-Манш, а потім — через Атлантику.

Євроатлантичний союз

Міст через Ла-Манш виявився ненадійним і навіть феєричним. Анонсуючи у січні 2016-го в парламенті плани політики щодо ЄС, міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський оголосив нового головного союзника Варшави у ЄС — Сполучене Королівство. Однак уже за кілька місяців Лондон анонсував Brexit, і головний союзник усім відкланявся.

Ситуацію розрядила перемога Дональд Трампа. Америка і загалом англосаксонський світ завжди видавався привабливим, із погляду партнерства, для країн Центрально-Східної Європи. США здавна зацікавлені в незалежності держав регіону й активній протидії Росії. Правда, коли в Америці при владі демократи — їх турбують питання демократії, тому ні на Барака Обаму, ні на Гіларі Клінтон ставка не робилася.

Раптова перемога Трампа надихнула політиків ПіСу. Слід віддати Варшаві належне — вона вправно грає на внутрішньому політичному ринку Америки президента Трампа. Наприклад, кандидат Трамп зустрічався з польською діаспорою у США й заручився її підтримкою в кількох ключових штатах. Небагато гравців тоді наважувалися робити такі ризиковані ставки. Поляки зробили і перемогли.

Тоді вималювалася нинішня зовнішньополітична доктрина Польщі. Вона почала позиціювати себе головним партнером США у регіоні, не приховуючи, що хоче стати "Ізраїлем Центрально-Східної Європи". З цією метою, власне розробляється концепт "Міжмор'я" чи "Балто-Чорноморського союзу". Коли з Києвом справа не пішла через слабкість України та внутрішню історичну політику — "Міжмор'я" замінили на "Тримор'я" без України. Фактично, одним із найголовніших завдань і Вишеградської ініціативи, і проекту "Тримор'я" є збільшення ваги голосу невеликих держав Центрально-Східної Європи, тобто посилення їхньої міжнародної суб'єктності.

Дональд Трамп відвідав саміт "Тримор'я", що відбувався у Варшаві 6-го липня, за день до саміту G20 у Гамбурзі. Напередодні поїздки до Німеччини президенту США намагалися показати, що в цій частині світу є нації, з котрими можна вести справи, і це не виключно німці з росіянами. Приїзд Трампа до Польщі виявився квінтесенцією зовнішньополітичної стратегії ПіС. Його "варшавська промова", виголошена в дусі безкомпромісного лідера західного світу, акурат збіглася з амбіціями регіонального представника цього лідера — Польщі.

Зрештою, і ПіС, і Ярослав Качинський особисто потерпають від критики світового медіа-мейнстріму так само, як Дональд Трамп, — це ще одна платформа зближення. Польській владі легко говорити з Трампом, адже його не турбують питання демократії та судової реформи. Його можна "підкупити" військовими і енергетичними контрактами, публічними похвалами й радісними вигуками багатотисячного натовпу. У рідній Америці Трампу цього бракує. Натомість, не бракує спеціальних прокурорів та комісій, що займаються його ймовірною "змовою" з Кремлем.

На позір, стратегічний союз ПіСу й Білого дому видається логічним із тієї простої причини, що, крім американців, першому більше ні з ким товаришувати. Проте в самій відсутності вибору одночасно криється й загроза. Інша небезпека — хитка позиція самого Трампа. Потік нескінченних розслідувань не приведе американського президента до добра. Поки що не йдеться про імпічмент, проте й про переобрання говорити важко. Натомість, спалені мости між нинішньою польською владою та всіма світовими ліберальними елітами, які поступово оговтуються від правопопулістської хвилі, що накрила Захід, не віщує цій першій комфортного міжнародного середовища. Звісно, не факт, що вона його потребує.

Останні соціологічні дані свідчать, що "Право і Справедливість" має рекордний рейтинг підтримки з часів виборів — близько 40%. Це підтверджує електоральну доцільність і ефективність її стратегії. ПіС ґрунтовно вкоренилася на консервативному польському селі, й не варто сприймати варшавські протести за позицію всього народу. Ані скандальні реформи, ані порушення конституції, ані сварки з Європейським Союзом та іншими сусідами не підважили серйозного рівня підтримки ПіС.

А це означає, що реформи, тобто консолідація влади в руках однієї партії, триватимуть, незважаючи на внутрішні й зовнішні протести. Триватиме і так звана "конфліктократія", тобто врядування через штучне й емоційне протиставлення ліберальної і традиціоналістичної частин суспільства. Очевидно, що з таким рівнем підтримки влади та нездатністю опозиції ефективно їй протидіяти "Право і Справедливість" переможе на чергових місцевих виборах, а згодом — і на парламентських.

Навряд чи й у міжнародній політиці можна чекати змін. Антиєвропейська, антинімецька чи антиукраїнська риторики дають бажані результати. Вони чудово консолідують і мобілізують прихильників. Допомагають творити віртуальних противників, щоби потім із ними рішуче боротися. Відтак, міжнародні історичні суперечки не вщухатимуть ще довго.

Наприкінці серпня новообраний президент Франції Еммануель Макрон вирушає у перше турне країнами Центрально-Східної Європи. Відвідає Австрію, Румунію і Болгарію. Розмовлятиме з прем'єрами Чехії та Словаччини. Серед запланованих міст, однак, немає провідної столиці регіону — Варшави. Крок за кроком Польща переходить у режим "обложеної фортеці".


Юрій Опока,  https://dt.ua/international/vid-soromu-do-gonoru-251685_.html




рейтинг: 20
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2017 Разработка: