О Проекте   Игры   Сам себе Политикантроп   Пикейные жилеты   Книги наших авторов     Регистрация | Вход


Київ у весняних барвах минулорічної давнини

 02-03-2009 13:49 

Спостерігаючи Київ впродовж своїх неспішних піших прогулянок містом, я неупередженим оком провінціала помічаю деякі деталі, які мені кидаються в очі поза моєї волі чи бажання і викликають різноманітні почуття: іноді подив від безглуздя, іноді захват від дотепності, іноді обурення від нікчемності, а іноді образу та огиду від жорстокості та байдужості. Вельми багато жебраків на вулицях Києва. Їх можна побачити на вулицях, в тому числі і на Хрещатику, в підземних переходах, на автобусних зупинках, в метро, при вході у «Метроград» чи «Глобус», будь –де. Хтось, хто якось там вміє і може, то співає, або грає на гітарі чи гармошці, хтось розповсюджує у вагонах метро якісь – то календарі, хтось сидить у оточенні таких самих, як і вони самі голодних, собак і просить грошей для тварин, як це я бачив на розі Андріївського Узвозу та Контрактової площі, хтось продає якийсь дріб’язок на Петрівці, а хто не вміє нічого, просто стоїть із протягнутою правицею та дякує іменем Божим тих, хто все ж таки кине якусь копійчину у протягнутий пластиковий стакан. Якось на книжному ринку на Петрівці я здригнувся від зойку відчаю, а коли обернувся побачив стареньку жіночку, яка благала «Купіть хоч будь – що, купіть!». У неї в руках були якісь маркети, скотч та лінійки. Нічого з тих речей мені не було потрібно, але я протягнув старенькій банкноту і сказав «Купіть хліба, бабуся». В очах старенької блиснула сльоза. Я не наївний і чудово розумію, що в місті, і не лише в Києві, діє цілком продумана, організована та розгалужена система жебрацтва, яка має неабиякий зиск із цього промислу, але інколи бувають моменти, коли мозок перестає діяти логічно і почуття жалю та сорому за те, що моє покоління разом із тією та й цією владою не спромоглося надати гідну старість от таким бабусям і змусили їх просити, плачучи канючити копійчину. І це все на тлі нахабного, агресивно – демонстративного багатства, яке вирує навкруги, пролітає повз бідноти на дорогих іномарках, пихато вповзає у дорогі готелі та ресторани, нависає над нею багатими, по-сучасному оздобленими фасадами будівель та високими парканами садиб. У моєму уявленні обличчя багатьох із цих нуворишів, що нахабно розікрали народне багатство, виглядають так, вибачте за вульгаризм, як могла б виглядати не вельми щільно підтерта сідниця, товста та смердюча.

Але сьогодні я був вражений у серце, коли підходив до метро на залізничному вокзалі та ще здалеку запримітив велике скупчення людей і почув дивну пісню, мелодія якої ще й досі лунає у мене в голові. Продерся крізь натовп і побачив чотирьох не молодих вже чоловіків у військовій уніформі, двоє з них на милицях, які з болем та відчаєм співали, майже кричали чудовим двоголоссям у натовп слова пісні «Ці медалі не купиш на ринку!». Перед ними сторчки стояв якийсь короб, де начебто кров’ю були написані слова: «Солдати – інваліди. На допомогу учасникам бойових дій». Люди підходили і, як наші поважні керівники покладають квіти до пам’ятника Невідомому Солдату в День Перемоги, неспішно та із траурною повагою клали гроші в цей короб. І кумедно і зворушливо виглядав один молодик, який приніс їм напівпорожню склянку горілки і сказав: «Вибачте, це все що можу, хлопці». З огляду на його червоне і нетверезе обличчя можна було б із цілковитою впевненістю сказати, що віддавав він найцінніше і останнє надбання, що в нього на сьогодні було. Покладаючи гроші у той короб, я подумав, що серед них міг бути і я, бо ми ж десь одногодки.

Влада не мала жалю до цих ветеранів, коли посилала їх на смерть, немає вона його і зараз.



І ще про жебрацтво. Але жебрацтво іншого ґатунку. Зараз в Києві дуже багато іноземних туристів, працівників посольств, іноземних представництв, бізнесменів, студентів, тощо. Тобто англійську мову почути в місті не дивина. Вона лунає в центральній частині міста, на Хрещатику, біля центрального поштамту, на Андріївському Узвозі і будь-де ще. Іноземці також добре вивчили і російську, а дехто і українську мови. Сьогодні на Хрещатику помітив величезний бігборд, де був такий собі напис – «Хочеш одружитися з англійським мільярдером?»- запитувала якась туристична агенція. Я, відверто кажучи, відчув себе принизливо, коли побачив цей запит і усвідомив, що його може прочитати перший ліпший англієць і відчути пиху за велич і могутність своєї країни і презирство за меншовартість нашої. Якщо хтось хоче бути дружиною мільярдера, то хай знайде собі молодого чоловіка, що має потяг та хист до бізнесу і штовхає його уперед, до досягнення наміченої мети, пройшовши з ним усі негаразди та труднощі на цьому шляху, а не шукає заморського принца. Це ще й привчає наших дівчат до споживацького сприйняття життя, що усього, мовляв, можна досягти задурно, треба лише зателефонувати в ту саму туристичну агенцію. То це що, хіба не жебрацтво, яке набуло інший вигляд?

І ще про мови, про них я буду іще розповідати, але ось живий приклад ставлення до української у місті. На центральному універмазі на одному із входів висить гонорова табличка «We speak English». Чудово, подумав я, ані мені, ані якомусь заморському відвідувачу не буде проблем поспілкуватися із продавцями. Але коли я, увійшовши до крамниці, щось запитав українською, мене не зрозуміли, і всі дівчата, а їх у відділі було троє, защебетали російською, уточнюючи, що саме мені потрібно. Я не проти російської мови, цією мовою добре володію, навіть в автобіографічних анкетах інколи пишу, що рідною вважаю дві мови, але чому в столиці української держави за сто метрів від бульвару Тараса Шевченко та поруч із вулицею Богдана Хмельницького із англійцем чи американцем, чи будь іще з яким іноземцем розмовляють їх рідною мовою, а зі мною на мові, хоч і дружньої, але все ж таки іноземної держави. Я вийшов мовчки, подумки лаючись мовою Шекспіра інколи додаючи фрази і навіть тропи із мови дружньої сусідньої держави.

І тоді я почав блукати вулицями міста і вишукувати різні мовні «ляпи». Якщо грамотно написано російською десь на сітілайтах, бігбордах, об’явах чи афішах, добре. Хай так. Але якщо пишете українською, шановні кияни, то і пишіть нею. І ось, що я знайшов.



А ось про чорний PR, яким, виявляється, не гребує де - хто з кандидатів в мери міста, хто саме я не маю гадки, бо не є одним із електоральних клієнтів цих кандидатів. Врешті – решт мені однаково хто буде мером, аби лише в місті був порядок і священна для усієї України земля не розтягувалася по шматкам чиїмось загребущими руками. Зараз в місті розміщено багато плакатів із обіцянками нинішньої міської влади зробити те чи інше для міста у наступні роки. Це мабуть звичайна практика передвиборчої агітації. Ці плакати виглядають ось так:



Але я з великим здивування вчора побачив на Майдані біля «Глобуса» аналогічний сітілайт, який містив антирекламу, тобто «чорний піар», і це у самому серці міста –



І собі подумав: до якого ступеню цинізму може скотитися робота наших ( а може і не наших) політтехнологів, де межа, де край вакханалії безкарності, підступності, лицемірства, блюзнірства та цинізму в нашій багатостраждальній країні?

Я не захищаю нині діючу владу, вона також не біла та пухнаста. Її дії повинні бути оскаржені, піддаватися критиці, з кожним випадком незаконного виділення землі треба розбиратися, може в адміністративному, а може і в судовому порядку. Але ж, кияни, давайте боротися чесно. Така моя думка.

Оскільки мої замальовки ще і у малюнках, то на завершення додам іще один малюнок, де на фоні того, що там зображено, знов же таки видно плакат «Київська міська адміністрація ГАРАНТУЄ…». Далі коментарі зайві.



І на завершення додам, що якось біля залізничного вокзалу кинувся мені в очі слоган, а точніше два, якими я і хочу завершити ці маленькі замальовки моїх піших прогулянок містом Києвом напередодні Великого Свята усіх християн – Пасхи.




Олександр Небайдужий


рейтинг: 53
голосование окончено


<<Вернуться в раздел

Добавить комментарий
Ваше имя:  
Редакция категорически не согласна с мнениями журналистов, помещенными на сайте, и морально готова свалить ответственность на кого угодно.
Главный редактор Эммануил Отнюдь
 
 
Использование материалов разрешается только при условии ссылки
(для интернет-изданий - гиперссылки) на Politican.com.ua

© Politikan.com.ua 2008-2018 Разработка: